Сила в правді

Навігація

Технічний співак: що стоїть за рейтинговими досягненнями Вакарчука?

в Політична правда/Публікації

Останні рейтинги, оприлюднені нещодавно в українських ЗМІ, засвідчили досить високі позиції відомого співака, лідера гурту «Океан Ельзи» С. Вакарчука, котрий за підрахунками соціологів начебто йде третім у списку найкращих кандидатів на пост президента серед українців одразу після діючого президента П. Порошенка та колишнього прем’єра Ю. Тимошенко.

Петро Олещук, політолог

Ситуація тим цікавіша, якщо врахувати низку наступних обставин.

По-перше, сам Вакарчук жодним чином не проголошував певних президентських амбіцій або навіть бажання брати участь у політичному житті країни. Він традиційно обмежується рідкісними та досить абстрактними громадсько-політичними заявами у стилі «за все добре та проти всього поганого». І це жодним чином не заважає зростанню його президентських рейтингів.

По-друге, Вакарчук ніколи не демонстрував прихильності якійсь визначній політичній ідеології. Вона у його публічних громадсько-політичних виступах виглядає досить абстрактною та непевною. Україномовний співак, він, тим не менше, закликає до «порозуміння» між мовними групами всередині держави, захищає російськомовних, уникає коментарів щодо оцінки ситуації на Сході України та, загалом, україно-російського військового конфлікту.

По-третє, не зовсім зрозуміло, як можна йти на пост президента без власної політичної сили та надійного фінансового тилу. Чи, все ж, він є, але залишається поза громадською увагою?

Відповідно, вся ця історія дуже нагадує традиційну для України політичну технологію, смисл якої полягає у бажанні впливати на електоральні настрої та підсумки голосування шляхом маніпуляції переліком кандидатів.

І тут не треба дуже далеко ходити. Власне, ні для кого не є секретом, що значну роль в українських виборах відіграє не стільки якість самого претендента на той або інший пост, а те, яким опонентам він протистоїть.

Власне, Вакарчук може бути важливою «додатковою змінною», котра суттєво може змінити всі передвиборчі розклади та «рівняння».

Перш за все, визначимо стратегічне електоральне поле, на якому теоретично зміг би «працювати» кандидат Вакарчук. Перш за все, це більш молоді виборці, що на даний момент сприймають з недовірою як владу, так і офіційну опозицію у всіх її вимірах (як проросійську з «Оппоблоку», так і «патріотичну»), і на даний момент займають пасивно-споглядальну позицію.

Очевидно, Вакарчук цілком може виступити мобілізуючим фактором для тих, хто або перебуває зараз поза політикою, або займає пасивно-негативну позицію по відношенню до діючих політиків.

В принципі, у цьому контексті теоретично він міг би бути корисним як «владі», так і «позиції». Для опозиції він міг би слугувати додатковим суб’єктом широкого громадсько-політичного руху, залучаючи нові електоральні групи, а для влади – навпаки, «криголамом», що може «розколоти» опозиційний рух на окремі сегменти та зробити його нешкідливим.

Водночас, сама політична невизначеність позиції Вакарчука, її абстрактність роблять його більш вигідним опонентом саме для діючої влади. Адже він, по суті, залишається нішовим політиком, орієнтованим виключно на вузьку категорію протестних виборців, у той час як більшість громадян не готові сприймати його усерйоз.

У цьому контексті він цілком може бути зручним «офіційним опонентом» для влади, який, з одного боку, міг би мобілізувати достатню кількість виборців (і, отже, не дати це зробити іншим), але з іншого боку – не міг би претендувати на пост президента реально.

Цікаво поміркувати над тим, який саме сценарій міг би «відіграти» Вакарчук у рамках президентської кампанії?

Назвемо їх умовно за аналогічними сценаріями, які вже реалізовувалися раніше.

Сценарій «Кличко». Вакарчук може включитися у політичний процес, робити заяви, накопичувати політичні бали, мобілізовувати виборців, залучаючи їх до політичного життя та інтересу до політики. Але вже перед початком передвиборчого процесу заявити про підтримку іншого політика, який матиме «кращі шанси на перемогу». Хоча б і діючого президента, уклавши з ним «угоду» про взаємне визнання програмових засад і цінностей. Теоретично, це могло би виступити додатковим фактором мобілізації виборців. Негативний момент подібного підходу – мобілізація «виборців Вакарчука» може бути недостатньою.

Сценарій «Тігіпко». Вакарчук йде на вибори президента, де претендує на нішу «третьої сили», мобілізуючи електорат до останнього дня, після чого домовляється із одним з переможців першого туру, та передає йому «електоральні бали». Подібний сценарій виглядає привабливим з точки зору мобілізації виборців, але може видаватися непрогнозованим, а тому не прийнятним.

Сценарій «Яценюк». Вакарчук бере участь у виборчих перегонах, але кампанія проводиться дуже специфічною та дивною, а тому не дозволяє всерйоз претендувати на високі показники, але цілком дозволяє внести розкол у «опозиційний» табір, роздробити його та сегментувати, відібравши у потенційних опонентів президента певні відсотки.

Сценарій «Ляшко». Вакарчук бере участь у виборчій кампанії, однак реально лише з метою «розкрутки» нової політичної партії з розрахунком на мобілізацію електорату для виборів до Верховної Ради, які мають бути через деякий час після президентських. Такий сценарій теж є цілком можливим.

Водночас, не можна виключати і іншого. Не так давно журналіст Д. Гордон зробив заяву, що начебто у США «шукають» нового кандидата на пост президента України з числа тих, хто раніше не займав високих постів. Відповідно, тут одразу автоматично вимальовується кандидатура Вакарчука як подібного претендента.

Звісно, такого типу інформацію не треба сприймати аж надто серйозну, однак вона у будь-якому випадку «запущена» та є предметом обговорення. Ні для кого не є секретом, що останнім часом українська влада не користується великою довірою з боку «західних партнерів». І тут можна згадати і корупційні скандали, і публікацію «райських паперів» з інформацією про офшорні оборудки української політичної еліти.

Рейтинги Вакарчука цілком можуть бути «останнім американським попередженням» для діючого керівництва країни. Мовляв, у нас є «в запасі» ще один потенційний лідер.

Який би в цих сценаріях не відповідав би дійсності (або і жоден з них), однак не можна заперечувати наступних фактів.

С. Вакарчук нарощує рейтинги без активної участі у політиці.

Він займає максимально нейтральну позицію з багатьох політичних питань, висловлюючись у контексті «абстрактного добра», що може бути зручною основою для входження в політику та максимального охоплення електорату.

Все це робить його дуже зручним об’єктом для інвестицій в політичний проект. Як з боку бізнесу, так і з боку діючих політиків.

Тож, очевидно, історія з «президенством» С. Вакарчука матиме свій розвиток та своє продовження. А в основі всього – відсутність структурованої політичної системи, яка би відповідала за рекрутування політиків. Це робить відносно легким запуск політичних проектів, що беруться «нізвідки» та так само легко можуть «йти у нікуди».

Наостанок, варто згадати про кейс іншого «митця», котрий останнім часом міцно асоціюється з довкола-політичними процесами та напівжартома часто називався ще одним кандидатом на пост президента – В. Зеленським. Зокрема, незмінний керівник студії «Квартал» потрапив у скандал через начебто заборону СБУ відомого серіалу «Свати», продюсером якого сам Зеленський і був з перших серій.

По суті, сама «заборона» пов’язана із заявами актора-росіянина, котрий неодноразово підтримував публічно позицію РФ та В. Путіна.

Тепер сам В. Зеленський робить гнівні заяви, які викликають досить бурхливу реакцію як у ЗМІ так і у соціальних мережах. Формально направлені проти СБУ та втручання спец-служб у невластиві їм сфери,  вони виглядають оформленими політичними зверненнями, які у подальшому можуть слугувати першими етапом у початку відповідної кампанії.

«Кейс Зеленського» показує декілька простих обставин, які можуть активно використовуватися під час будь-яких наступних виборів.

По-перше, в суспільстві є попит на нові обличчя в політиці, однак оскільки механізми залучення цих самих «нових обличь» відсутній, то найпростіший механізм знайти ці «обличчя» – пошукати їх у ще одній публічній сфері. Шоу-бізнесі.

По-друге, різного роду відомі «митці» можуть привертати своїми політичним заявами не меншу увагу, аніж «професійні політики».

По-третє, українське мистецтво та культура загалом є надзвичайно політизованими. І це появляється не тільки в естраді, але й у гуморі. Зокрема, той самий Зеленський зробив собі ім’я на висміюванні політичної еліти країни. Це робить його привабливим кандидатом в очах деяких виборців.

Відповідно, можна очікувати, що українська політика найближчим часом не буде обмежуватися одним «технічним співаком». Швидше, треба вести мову про цілий призив «технічних митців», які будуть впливати на політику, робити політичні заяви, «відбирати хліб» у професійних політиків та руйнувати традиційні розклади.

Залишається лише привітати усіх у новому світі, де політика та шоу-бізнес остаточно «зрощуються» та перетворюються на споріднені феномени.

Петро Олещук

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Підписуйтесь на Народна Правда в Telegram. Дізнавайтесь першими про останні новини.
Завантаження...
Завантаження...

Останні Політична правда

Scroll Up

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: