“Зради” і “перемоги”-2017: політичні підсумки року

в Політична правда/Публікації

2017 рік навряд чи увійде в історію через конкретні історичні події, що змінили долю України. Швидше, він відзначився тенденціями, які через деякий можуть призвести (або не призвести) до конкретних результатів.

Петро Олещук, політолог

Аналізувати непевні тенденції – невдячна справа, хоча навіть і в них можна знайти багато цікавого.

  1. “Якщо друг виявився…” або “ефект Саакашвілі”

Поза всяким сумнівом, головним ньюсмейкером 2017 року виявився М. Саакашвілі, що пройшов за цей період шлях від поміркованого критика влади до ледь не найбільш ненависної політичної фігури особисто для президента.

Коли П. Порошенко представляв нового громадянина України Саакашвілі (разом з усією “грузинською командою”), то він наголошував на тому, що їх пов’язують давні дружні стосунки. І першопочатково Саакашвілі поводився як непоганий друг. Зокрема, саме екс-президент Грузії відіграв не останню роль у “падінні» прем’єра А. Яценюка, що було обумовлене у тому числі і постійною критикою “грузинського одесита”.

Але далі обом політикам виявилося тісно у одній “політичній барлозі”. Мабуть, Порошенко вважав, що Саакашавілі буде в Україні недовго, та, зрештою, повернеться в Грузію. Однак результати виборів на батьківщині унеможливили повернення “друга Міші” додому. А політична активність, амбіційність та прагнення до влади – унеможливили “спокійне життя” як для самого Саакашвілі, так і для президента України.

Весь 2017 рік – це постійні неоковирні дії влади, спрямовані на те, аби нейтралізувати політичний вплив Саакашвілі, які, зрештою, призводили до прямо протилежного результату. Це і позбавлення громадянства, яке теоретично мало б залишити його за межами України, але завершилося тріумфальним поверненням. Це і спроби “перекрити кордон”, які призвели лише до дискредитації правоохоронних органів. Це і скандали з “плівками Курченко”, обвинуваченнями у “державні зраді”, затриманнями “Грузинського гастролера номер 1” і т.д.

Найцікавіше, що всі ці дії призводили лише до посилення політичної ваги Саакашвілі, котрий починав свою “опозиційну діяльність” в якості ведучого власної програми на ТБ. І він же став першим політиком, який зумів зібрати справді масовий мітинг у постмайданній Україні (хоча і не сам особисто, а фактом власного затримання). Це явище ми можемо назвати “ефектом Саакашвілі” – політична вага українського політика зростає пропорційно до зусиль влади із спроб його дискредитації. Власне, ця обставина обумовила постійні суперечки в українському соціуму, чи не “накачує” влада рейтинг Саакашвілі спеціально? Особливо якщо загадати його “примирницькі” листи.

Хоча навіть якщо і припустити, що Саакашвілі – це такий собі “проект Банкової”, то тоді доведеться визнати, що Банкова переграла себе, адже останні півроку вона демонструє лише власну слабкість і недієздатність, що навряд чи посилює позиції президента та його оточення.

  1. Парламентська більшість або “живий труп”

Життя українського парламенту 2017 року було порівняно тихим. Скандалів, порівняних за масштабами із минулорічними, наче, не було. Парламент стабільно ухвалював законопроекти, спрямовані на реалізацію зовнішньо-політичних зобов’язань України щодо реформування. Наприклад, таких, як пенсійна та медична реформа. Так само завчасно без особливих проблем було ухвалено і бюджет. В уряді не спостерігалося значних пертурбацій.

Водночас, важко не визнати, що парламентська більшість продовжує існувати лише на папері, хоча реально і не має 226 «штиків». Тому всі більш-менш значимі рішення ухвалювалися за допомогою голосування ситуативної більшості, де, зокрема, не останню роль відігравала фракція “Опозиційного блоку”.

На практиці подібна співпраця позначилася зростанням активів одного з ключових “бенефіціарів” Оппоблоку – Р. Ахметова, для якого дуже непогано зростали протягом року тарифи на електроенергію.

Відповідно, така стабільність виглядає досить нестійкою, а сама парламентська більшість – живим трупом, що рухається та видає якісь звуки, але це може кінчитися будь-якої миті.

  1. Війна правоохоронців, або “мушкетери короля проти гвардійців Держдепу”.

Головною інформаційною темою осені 2017 року стало протистояння «нових» антикорупційних органів із “старими” правоохоронними структурами. У комплекті: взаємне порушення справ, обшуки, скандальні прес-конференції. Зрештою, це ледь не призвело до розриву України із «західними партнерами», коли в парламенті з’явився законопроект, яким планували змінити порядок призначення керівництва НАБУ.

Очевидно, причин цього було декілька. По-перше, “західні партнери”, що, власне, і фінансували антикорупційні реформи, вимагали від створених на їх гроші структур результатів, а результатів не можна було домогтися без того, аби не зачепити чиїсь інтереси. Крім того, сама архітектора українських правоохоронних органів, куди спробували «вбудувати» НАБУ та ще не сформоване ДБР, виявилася дуже складною та суперечливою.

Війна “мушкетерів” та “гвардійців” у цій ситуації була лише питанням часу. Зрештою, під загрозою зовнішнього втручання, супротивники були змушені “дати задній хід”. На даний момент, вони перебувають у стані “озброєного нейтралітету”, вичікуючи, чим завершиться епопея із формуванням ДБР.

На цьому тлі на задній план відійшли питання, пов’язані із безпосереднім виконанням правоохоронцями своїх обов’язків. І це рівною мірою стосувалося і НАБУ (де якось “тихо” закрили прави проти нардепа О. Довгого), так і ГПУ, де не спостерігалося жодного прогресу у розслідуванні резонансних справ (вбився на Майдані а також пов’язаних із екс-президентом В. Януковичем). Зокрема, справа про державну зраду колишнього президента, яку сам Ю. Луценко назвав справою сторіччя, поступово “загинається” в суді через неможливість з боку ГПУ надати конкретні докази зради, а захист у справах “беркутівців” та Януковича переходить у наступ, висуваючи зустрічні обвинувачення щодо участі представників нинішнього правлячого класу у злочинах в буремний період 2013-2014 років.

  1. “Мінський процес” завершити (не можна) відновити

Щодо найважливішої проблеми – завершення війни на Донбасі, то тут 2017 рік позначився збереженням статус-кво, та відсутністю прогресу у вирішенні ключових питань. Деякі зміни у цій тенденції показав лише самий кінець грудня.

Об’єктивно, “штиль” у “Мінському процесі” був пов’язаний із змінами, які переживали політичні системи ключових західних країн. Зокрема, США лише вибудовували нову політичну архітектуру після обрання Д. Трампа президентом. Тут найбільш знаковою подією було ухвалення законопроекту щодо підтримки України, де на рівні американського законодавства закріплювалося невизнання анексії Криму. Це дуже важливе рішення, адже воно позбавляло Росію надії на швидке «просування» ідеї «великої угоди» з США.

Друга важлива подія – призначення Спецпредставника з питань урегулювання конфлікту К. Волкера, котрий досить активно включився у переговорний процес із Росією. Це особливо було помітно на тлі фактичного самоусунення “гарантів” Мінських домовленостей – Франції та Німеччини, котрі теж переживали виборчий період.

Спочатку К. Волкер своїми діями вселяв чимало оптимізму, просуваючи ідею введення до ОРДЛО миротворців. У цьому напрямку навіть з’явилася принципова згода з боку Росії. Однак, ближче до осені переговорний процес забуксував, тому сам Волкер почав оцінювати його все більш песимістично, а український міністр внутрішніх справ А. Аваков поспішив “поховати” Мінські домовленості.

Щоправда, наприкінці 2017 року в гру активно вступає ще один гравець – Спецпредставник України у контактній групі у Мінську щодо обміну полонених В. Медведчук, що поводить зустріч у листопаді з російським президентом В. Путіним, підсумком якої є обіцянка російського керівника “поспілкуватися з лідерами невизнаних республік”. Результатом цього спілкування став початок масштабного обміну полонених, який відбувся 27 грудня. Участь В. Медведчука на всіх етапах є, безперечно, не випадковою. По суті, це демонстрація його значимості в якості “переговорника номер 1”, а також політичної ваги в очах російського керівництва.

Загалом, обмін може означати спробу перезавантаження “Мінського процесу”. Зокрема, таким чином Росія демонструє договороспроможність, а також готовність реалізовувати пункти домовленостей. Та, очевидно, очікує демонстрації такої ж готовності з іншого боку.

Цікаво, що, судячи з усього, цей меседж був почутий у Держдепі США, де випустили відповідну заяву, у якій, зокрема, вітається обмін полонених, містяться заклики продовжити обміни до повного завершення за формулою “всіх на всіх”, а також висловлюються сподівання на те, що це все започаткує реалізацію “Мінських домовленостей”.

Загалом, виглядає все таким чином, що нас вже найближчим часом можуть очікувати нові кроки та дії у напрямку імплементації “Мінських домовленостей” на всіх рівнях.

Підсумовуючи все сказане вище, хотілося б відзначити, що 2017 рік виглядає перехідним від старих політичних якостей до нових. Протягом року не відбулося подій, які сприймаються як знакові, але започатковуються тенденції, які згодом цілком можуть призвести до таких от “вікопомних звершень”.

Петро Олещук

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Загрузка...
Завантаження...
Завантаження...
Загрузка...