Сила в правді

Навігація

Сценарій для Донбасу: чому «Мінськ» до миру не доведе

в Політична правда/Публікації

Тристороння контактна група (ТКГ) з мирного врегулювання ситуації на сході України — це уповноважена група представників України, ОБСЄ та Росії, яка була сформована як засіб для полегшення дипломатичного вирішення війни на сході України, та діє з метою реалізації «Мінських угод».

Петро Олещук, політолог

Середньостатистичний українець мало знає про діяльність даної інституції. Хоча офіційно саме в рамках зустрічей контактної групи в Мінську мають вирішуватися більшість питань, пов’язаних із реалізацію «мирного плану», якому, як відомо, «немає альтернативи» згідно до офіційної позиції «перших осіб» України.

«Гуманітарний прорив» та перспективи перезавантаження

2017 рік не був дуже продуктивним в плані вирішення конкретних питань у рамках «Тристоронньої контактної групи». Власне, більшість інформаційних повідомлень щодо роботи групи зводилися до простого інформування про факт проведення зустрічей.

Проте, прорив намітився наприкінці минулого року, коли після зустрічі спецпредставника України з питань гуманітарного характеру в ТКГ  В. Медведчука та російського президента В. Путіна було оголошено про початок масштабного обміну полонених на Донбасі. Цікаво, що цього разу довгих розмов не проводилися, і питання вирішувалося досить оперативно. Зокрема, через невеликий проміжок часу після зустрічі, наприкінці 2017 року відбувся перший етап обміну.

Очевидно, подібна швидкість була зовсім не випадковою, а мала виразну мотивацію, яка була спрямована на «перезавантаження» Мінського процесу шляхом реалізації гуманітарних пунктів «мирних домовленостей». Зокрема, обмін за формулою «всі на всіх» – це шостий пункт домовленостей, і він має шанс стати першим, що був реалізований на практиці.

Увага саме до гуманітарних пунктів є невипадковою, оскільки вони:

1) викликають позитивне сприйняття з боку усіх сторін конфлікту. Навряд чи хтось з політиків чи активістів буде виступати проти. Публічно виступити проти звільнення заручників – це поставити хрест на своїй репутації та кар’єрі;

2) є безпрограшним з політичної точки зору, адже хто б не брав участь в обміні, він обов’язково одержіть певні позитивні політичні бали, адже ця справа сприймається суспільством як корисна та важлива.

Невипадково, що в процесі обміну бере участь саме Медведчук як комунікатор між Києвом та Москвою. Очевидно, що він таким чином підвищує власний політичний вплив та вагу. Але з іншого боку – він, очевидно, потрібен усім сторонам конфлікту, адже Москві потрібен посередник, якому там довіряють, а Банковій – власний канал для контактів з Кремлем.

В кінцевому рахунку, всі ці елементи і спрацювали в єдиному «синергетичному пориві», і дозволили реалізуватися наймасштабнішому обміну полоненими 27 грудня 2017 року.

Таким чином, одразу були зняті питання про доцільність роботи «Тристоронньої контактної групи», а також про доцільність самих «Мінських угод», яку політики на кшталт міністра внутрішніх справ Арсена Авакова ставили під сумнів уже в середині 2017 року. Очевидно, що, на даний момент, завдяки успішному масовому обміну полоненими така інституція як Трьохстороння контактна група визнається корисною та важливою усіма сторонами переговорного процесу, а тому відмовлятися від неї ніхто не готовий.

Пошуки альтернативи або «п’яте колесо» Нормандського формату

Цікаво, що до масштабного обміну полонених протягом 2017 року робилися спроби пошуку «альтернативних форматів» переговорного процесу. Наприклад, варто згадати про діяльність Спецпредставника Державного департаменту США з питань врегулювання конфлікту на Донбасі К. Волкера.

Тут необхідно відзначити, що США офіційно не входять ні до «Нормандського формату», ні до «Мінського процесу», хоча і підтверджують офіційно позицію, що «Мінським угодам» немає альтернативи. Відповідно, місія Волкера-спецпредставника з самого початку мала досить неоднозначний статус.

Взаємодіяючи із своїм «візаві» В. Сурковим, Волкер провів чимало зустрічей із різною географічної прив’язкою (від Белграда до Дубаї). Проте про результати цих зустрічей відомо не так і багато. В принципі, єдиний результат, про який можна говорити більш-менш впевнено – це досягнення принципової згоди сторін на введення міжнародних миротворців на територію ОРДЛО. Водночас, через відмінне розуміння деталей цього введення, фактично, переговорний процес припинився без будь-яких відомих результатів наприкінці 2017 року, розпочавшись наново вже у січні 2018 року.

Тоді риторика самого Волкера дещо змінилася, і миротворці поступово почали в ній поступатися ключовим місцем ідеї реалізації «Мінських домовленостей» у повному обсязі. Зокрема, він навіть висловив впевненість, що після реалізації «безпекової складової», український парламент без особливий проблем реалізує «політичну частину» Мінська, включно з амністію для учасників бойових дій, особливим статусом для ОРДЛО, закріпленням децентралізації в Конституції, та, зрештою, виборами на цих територіях.

Це все важливо тому, що показує: навіть якщо місія Волкера і замислювалася як певна альтернатива «Мінському процесу», то, в кінцевому рахунку, все одно все звелося до пошуку альтернативних шляхів імплементації «Мінська», а зовсім не до формування дійсно альтернативного порядку денного.

То що чекає на «Мінськ»?

Варіантів для подальшого розвитку ситуації із ТКГ не так багато.

Перший – найбільш очевидний. «Перезавантаження» мирного процесу працює, етапи обміну полонених слідують один за одним, наближаючи перспективи безпосередньо політичного врегулювання. В таких умовах значення ТКГ в Мінську (як постійно-діючої інституції) зростає, а її склад може лише розширюватися. Очевидно, що подібний сценарій не враховує низки політичних «підводних каменів», які можуть супроводжувати як переговорний процес, так і імплементацію рішень.

Другий – це продовження для ТКГ існування у форматі минулих років, коли далі розмов ситуація не йшла, і лише окремі дії окремих членів ТКГ трохи змінювали сприйняття ситуації. Подібний сценарій можливий, якщо сторони конфлікту сповідуватимуть ідеологію «ні війни, ні миру», а сама ТКГ буде розглядатися як інституція, що повинна засвідчувати «відданість мирним домовленостям», а не забезпечувати їх безпосередню реалізацію. Подібний сценарій хоча і видається таким, який неможливо виключати, однак не виглядає аж дуже вірогідним, оскільки всі «великі гравці», інтереси яких стосуються конфлікту на Донбасі, недвозначно дають останнім часом зрозуміти, що налаштовані та «розрив» цього «Гордійова вузла».

Третій – це вагома видозміна «Мінського формату» із не менш вагомим перезавантаженням ТКГ. Підставою вважати, що розмови про це ведуться, була нещодавня заява президента Казахстану Н. Назарбаєва, що він, начебто, обговорював із президентом США Д. Трампом питання перенесення переговорів із мирного врегулювання на Донбасі із Мінська до Астани. Тут варто наголосити, що цікавою є не стільки пропозиція зміни місця перемовин, скільки факт обговорення цього питання із президентом США, хоча формально США до «Мінського процесу» не входять. Можливо, ідея «переїзду» насправді покликана завуалювати зміну переліку учасників, коли у складі ТКГ поряд з Україною, Росією та ОБСЄ з’являться якісь нові суб’єкти? Проте, зараз все це – лише припущення.

У будь-якому випадку, поки що незмінним лишається концентрація на «Мінських угодах» як на програмі вирішення конфлікту, та спроби розробки алгоритму їх імплементації поруч із спробами перезавантаження «мирного плану» через гуманітарну складову.

Петро Олещук

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Загрузка...
Завантаження...
Завантаження...
Загрузка...
Загрузка...

Останні Політична правда

Scroll Up

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: