Сила в правді

Навігація
Головна Політична правда Хочете революції? Запитайте у мене як!

Хочете революції? Запитайте у мене як!

Хочете революції? Запитайте у мене як!
в Політична правда/Публікації

Про те, що Революція Гідності в нашій країні не завершена говорять не тільки вуличні трибуни, а й респектабельні філософи і соціологи. Досить побіжного погляду на результати якісних соціологічних досліджень, щоб побачити незадоволеність пасіонарної частини населення результатами Майдану. Йдеться про кілька дефіцитів, які нинішня постмайданна влада не здатна покрити: особистої свободи і справедливості. Замість того, щоб розширювати простір свободи і ліквідувати несправедливість в побуті, можновладці провокують створення нової революційної ситуації. Концентрують владу і фінансові потоки в одних руках, в той же час -відмовляються від самообмеження. При цьому держава як апарат управління і розподілу все більше занепадає. За старим він працювати вже не може. А внизу, в коренях суспільства по-старому жити теж не хочуть. Там, в низу, знають як вони хочуть жити. Але не кожна революційна ситуація призводить до революції. Не кожен протест може стати успішним Майданом. Потрібна точка переходу. І вона може виникнути в 2019 році. Для цього є всі передумови.

Коротко про теорію революцій

Хочете революції? Запитайте у мене як!
Віталій Кулик, політолог

Ще в 1909 році Карл Каутський, спробував сформулювати умови успішності революційного повстання. Згідно з ним: 1) режим повинен бути рішуче ворожий народним масам; 2) повинна існувати велика партія, яка перебуває в непримиренній опозиції до цього режиму і підтримувана організованими масами; 3) ця партія повинна представляти інтереси величезної більшості населення і користуватися його довірою; 4) довіра до пануючого режиму, віра в його силу і стійкість повинні бути розхитані у самих знарядь його – бюрократії і армії.

Якби ці складові давали б в результаті революцію, сьогодні Юлія Тимошенко могла б вже святкувати перемогу. Значна частина громадян сприймає нинішній режим Петра Порошенка вороже (хоча у нас до 35% населення завжди сприймає будь-який режим вороже). Існує велика партія, з осередками в кожному населеному пункті – «Батьківщина». Ця партія, згідно з останніми рейтингами лідирує в електоральних симпатіях громадян. Говорити про те, що бюрократія і армія беззастережчно на боці Банкової також не доводиться. Однак, революції не відбувається.

Михайло Саакашвілі і співтовариші (Семен Семенченко та Єгор Соболєв) навіть намагалися відтворити всі атрибути Майдану 2013-2014 рр у вигляді наметового містечка, слоганів, стрімів і відкритого університету Майдану. Але революція також не відбулася. Карго-культ не працює.

Це протиріччя, чи не спрацьовування механічного підсумовування умови для виникнення революційної ситуації, першим помітив Володимир Ленін.

У 1913 році він приходить до наступного висновку: «Одне пригнічення, як би велике воно не було, не завжди створює революційне положення країни. Здебільшого для революції недостатньо того, щоб низи не хотіли жити, як раніше. Для неї потрібно ще, щоб верхи не могли господарювати і керувати, як раніше».

Ось тут можна почати дискусію навколо того, наскільки ефективна нинішня влада. Однак, ефективність справа суб’єктивна і залежить від інтерпретації.

Якщо ми будемо говорити про макроекономічні показники, 124 успішних реформах, підвищення мінімальної заробітної плати і модернізації пенсій, то влада ніби як може «господарювати як раніше», при цьому відкладаючи про запас ресурс на вибори і для відпочинку на Мальдівах.

А якщо міркувати в категоріях відсутності прогресу в реформах, упущеної економічної вигоди для країни віддік інвесторів, закриття ФОПів, зниження промислового виробництва, ігор навколо курсу валют тощо., То влада і неефективна зовсім. Сюди можна додати і неспроможність держави забезпечити монополію на застосування насильства. Парамілітарні формування, в зігуючому форматі, явно не свідчать на користь тези: «влада сильна».

Питирим Сорокін стверджував, що «атмосфера передреволюційних епох завжди вражає спостерігача безсиллям влади і виродженням правлячих привілейованих класів. Вони часом не здатні виконувати елементарні функції влади, не кажучи вже про силовий опір революції».

Нам іноді здається, що в дно стукають знизу, але це всього лише черговий поверх вниз. Дно ще не досягнуто і про це говорять цифри «тіньової економіки», яка виступає амортизаційною подушкою. Поки люди можуть заробляти нишком від держави, іноді оплачуючи невеликий корупційні побори, або жити не сильно стикаючись з репресивною системою, або не стикаючись з бюрократією, до тих пір у нас «дно» не досягнуто. Хоча «виродження правлячих привілейованих класів» на обличчя.

Однак, навіть якщо прийняти другий посил і вважати нинішню владу неефективною, це знову таки не принесе нам бажану революційну ситуацію.

На допомогу знову приходить цитата з Володимира Леніна: «не з будь-якої революційної ситуації виникає революція, а лише з такої ситуації, коли до перерахованих вище об’єктивних змін приєднується суб’єктивна, саме: приєднується здатність революційного класу на революційні масові дії, досить сильні, щоб зломити ( або надломити) старий уряд, який ніколи, навіть і в епоху криз, не «впаде», якщо його не «впустять».

Ось тут і починається найцікавіше. Не секрет, що пасіонарна меншість, що підтримала Майдан, потенційно готова до масових дій, досить сильним, щоб завершити Революцію Гідності і змінити Систему. Але це тільки «потенційна готовність» … на словах. Потрібен спонукальний механізм і єдність в усвідомленні власного класового інтересу.

Ми навмисне випускаємо аналіз самого класу, що претендує на авангардну роль у майбутній революції. По-перше, швидше за все він буде складатися з різних груп населення. Будуть там і робітники і представники дуже творчих професій. Конфлікт праці і капіталу для них трансформувався в щось відмінне від марксистського трактування. Пригнічення проявляється для цих людей у ​​вигляді корупційного податку, який стягує з кожного олігархічними корпораціями і державою як приватизованим олігархами інструментом придушення. По-друге, несправедливість революційний клас бачить в самій суті бюрократичної системи, у представницькій буржуазної демократії (яка не міняє суть, а тільки прізвища), у владі старих кланів і олігархічних груп.

Також майбутня революція буде залежати від особистостей. Той же Ленін писав: «Пролетаріат в Європі анітрохи не більше зачумлене, ніж в Росії, а важче там розпочати революцію тому, що там немає на чолі влади ні ідіотів, на кшталт Романова, ні хвальків, начебто Керенського, а є серйозні керівники капіталізму, чого в Росії не було».

При всій нелюбові до сучасного керівництва України, називати їх ідіотами якось язик не повертається. Кожен окремо, що президент, що прем’єр, що Генпрокурор, що секретар Радбезу з міністром МВС, досить розумні й раціональні люди. Але коли вони разом керують державою, то сторонньому спостерігачеві, чим ближче до виборів, тим все виразніше здається, що владу таки вони «впустять». І саме на увазі деінтелектуалізації держуправління як такого.

Але і тут навіть особистісного фактора не достатньо для того, щоб революція виявилася успішною. Потрібно щоб можновладці клас загерметизувався і зупинилися соціальні ліфти.

Власне, це вже відбувається. Ні у кого немає сумнівів, що в прохідну частину партійних списків фаворитів парламентських перегонів – 2019 потраплять люди з вузького прошарку «своїх». Це ж ми спостерігали під час формування суддівського корпусу.

Всі «сторонні предмети», які потрапили у владу на хвилі Майдану, або скурвились і стали «токсичними» для своїх колишніх побратимів, або вилетіли в нікуди. І це стосується не тільки провладних партій або держуправління, а й системної опозиції. Просування активіста в партійній ієрархії передбачає або яскраво виражену лояльність і приналежність до вузького кола довірених осіб вождя (Тимошенко, Ляшко, Садового, Саакашвілі, потрібне підкреслити), або великий «внесок» у розвиток партії (по «праву гаманця»).

Однак, і «бронзовіння» системи не принесе бажаного результату. Потрібна ідея, образ майбутнього за який є сенс боротися, який суперечить існуючій картині навколишнього світу.

Як правильно стверджує Дж. Данн, «революції трапляються тоді, коли групі революціонерів з досить складними ідеями вдається пробудити великі маси людей з уже існуючим глибоким невдоволенням панівним порядком».

Хочете я вам відкрию контури ідеї, здатної пробудити великі маси? Це ідея суспільства, де роль посередника між громадянином і управлінням (державою) мінімізована. Наприклад, введення блокчейна в держуправління. Заміна деяких функцій держави, які зараз виконуються громіздкими бюрократичними апаратами – онлайн-сервісами. Держава – як платформа надає послуги. І агентами, які ці послуги надають не обов’язково можуть бути виключно держустанови, а й приватні або кооперативні агенти. Це безумовний базовий дохід, який можна сформувати якщо ефективно управляти загальним (державним) майном і перерозподілити капітали, вкрадені олігархами.

Ви скажіть, що це у нас не можливо? Що це тільки в розвинених країнах і то  не в такому фантастичному варіанті. Що ми не Естонія, Сінгапур або Нова Зеландія. Що в державах ЄС, щоб дозвіл отримати або почати виробництво потрібно не менше ніж в Україні довідок! Що в деяких країнах держчиновники менше френдлі ніж у нас … Ви будете говорити: а ви поїдете і подивіться, ви підіть і спробуйте … Але вас революційний клас не почує.

Ця картинка майбутнього і є усвідомлення загального класового інтересу пасіонаріїв. Так. Він ірраціональний в своїй суті. Швидше за все, тут є щось спільне з міфом про євроінтеграцію або «європейським вибором» євромайдан, зразка листопада 2013 року – мрія про таку Європу, у якій вона ніколи не була і не буде.

Наш політикум і економічна еліта, як вірно помітив Вільфредо Парето, «переважно задовольняється справжнім і мало турбується про майбутнє» і не здатна асимілювати «кращі елементи та ідеї, що народжуються в класі керованих».

Носіями революційної ідеології стануть пасіонарії – «стрейнджери» (по Лайфорд Едвардсу), які після Майдану прийшли в суспільне життя країни, залишилися, але відчувають себе «чужинцями» для Системи.

Не будучи «продуктом» даної бюрократичної совкової традиції, вони не засвоїли забобони, звичаї, правила поведінки, прийняті в цьому суспільстві, не були залучені в історичний контекст, що визначає функціонування конкретної соціальної системи. Стрейнджери відкривають людям очі на їх недосконалість, проводячи порівняння даної групи з іншими, більш прогресивними, з якими їм довелося познайомитися.

Острівці «стрейнджерів» виникають по всій країні у вигляді креативних просторів, криптосуспільств, волонтерських мереж, інтелектуальних клубів і закритих орденів. Дуже скоро їх стане критична маса.

Свободи і права третього покоління – це цілком теоретично опрацьовані ідеологеми і концепції. Я цілком допускаю, що саме в Україні, як в «слабкій ланці світопорядку» нашим революціонерам наступної хвилі вдасться реалізувати деякі з фантастичних ідей.

Але, навіть маючи ідею «в ім’я чого», потрібен ще спусковий механізм революції. Це відповідь на питання «чому»?

І ось тут ленінська теорія революції дає збій. Справа в тому, що згідно з дослідженнями Ральфа Дарендорфа, революційний вибух відбувається не в той момент, коли умови життя пригноблених мас досягають нижньої точки. А навпаки – тоді є виправдана надія вирватися з цієї бідності. «Ті, хто терпить найсильнішу потребу, стають швидше апатичними, ніж активними, і безпросвітний гніт породжує велику безмовність при всіх тираніях. Вибухи відбуваються, коли в наявності якісь незначні зміни – іскра надії, іскра роздратування – найчастіше при ознаках слабкості можновладців, натяках на політичну реформу »., – писав Дарендорф.

Цей парадокс відомий також як «крива Джеймса Девіса». У роботі «До теорії революції» Девіс висунув концепцію, згідно з якою до революції веде різка зміна надії безнадією: революції відбуваються не в період найбільш гострих криз і не в період стійкого підйому, а в ситуації, коли

період підйому, вселити людям надії, змінюється різким занепадом. Тобто протест викликається не стільки відчаєм, скільки підвищилися вимоги до життя.

Революція Гідності – дуже правильне визначення. Влада вирішила вкрасти у людей майбутнє, не запитавши самих українців. Майбутнім був міфологізований європейський вибір (євроінтеграція). У нього інвестували надії і очікування велика частина населення України. Ми захотіли відчути себе людьми, що мають права і свободи.

Чому критичний 2019 рік?

Після вигоряння і розчарування основної маси волонтерів на початку 2016 року, апатія і втома змінилися на обережний оптимізм у другій пол. 2016 – 2017 рр. Це видно по кількості відкритих або запущених бізнесів в сфері громадського харчування, дрібного виробництва, ІТ-технологій, фермерства та ін. (Ми маємо дані по східними, південними і деякими центральними областями України).

Я ні в якій мірі не прикрашаю економічні успіхи нинішньої влади. Навпаки виступаю послідовним критиком соціально-економічної політики. Але то що ми фіксуємо на рівні самопочуття частини населення – це невелике зростання особистого добробуту людей. Децентралізація також зіграла позитивну роль, поліпшення стали помітні на дорогах, на вулицях міст, в об’єднаних тергромадах тощо. Це породжує деяку надію на краще.

Громадяны від реформ чекають: менше держави, заборон і дозволів – більше прав і свобод. Це очікування має чіткі хронологічні рамки. І з більшою часткою ймовірності можна сказати, що держава замість свободи і справедливості запропонує репресії, вибіркове правосуддя і обмеження свобод. У 2019/2020 мрію знову вкрадуть. Залишиться або емігрувати, або виходити на вулицю.

Якщо ми беремо бюджетників та найманих робітників, то і тут є надії. До 2019 року очікується дворазове підвищення зарплат і пенсій. Швидше за все до виборів президента (якщо вони відбудуться в законний термін) ми прийдемо з 5000 грн мінімалкою. І найімовірніше, її не встигне повністю з’їсти інфляція, тарифи і зростання цін. Але справедливості в цьому буде мало.

Учасники виборчої кампанії – 2019 у своїй боротьбі за голоси вкинуть величезну кількість компромату, яка покаже всі «моральне дно і розкладання правлячого класу». На тлі офшорів, розкішного життя, Мальдівських особняків і «Межигір’я» під Києвом, 5 тис гривень будуть малопереконливим аргументом.

Вибори 2019 стануть джек-потом. Переміг отримуєш все, а переможеного швидше за все розчавлять. Ставки гранично високі і кожен гравець йде в цей електоральний трек як в «останній і рішучий бій». Якщо щось піде не так як планувалося, штаби основних претендентів не замислюючись використовують силу. Довіра до результатів виборів з самого початку не буде.

Далі ситуація буде розвиватися таким способом: застосування сили, нездатність політикуму домовитися, знову репресії, криза політичного лідерства і як наслідок нова революційна хвиля.

Зметуть всіх під оплески колективного Заходу, який не проти знести цю владу під корінь і замінити її ефективними менеджерами, згодованих великими іноземними корпораціями і донорськими організаціями.

Майдани в Україні, починаючи з 1990 року (зі студентської «революції на граніті»,) у вигляді масово-символічного громадянського протесту фіксують закінчення певного історичного періоду розвитку нашої країни. Ні, майдани не приносили якісних змін суспільних відносин і в зв’язку з цим вони не були класичними революціями. Щоразу ми проходили цикл чарівності політиками, знаходили месій, закохувалися в ідеології, потім приходило важке похмілля, але країна потихеньку розвивалася. C кожним майданом ми ставали все далі від постсовка.

Постсовок токсичний для Майбутнього. У його задушливій ​​ворожій атмосфері немає простору, де Майбутнє може прорости. Він несе в собі метафізичне «ніщо» і «небуття» для креативної економіки, неолігархічного підприємництва, громадської участі в управлінні державою. У ньому не можливі соціальні експерименти: поява відповідального громадянства або трансформація держави в платформу сервісів.

Тому революція в Україні неминуча. 

Віталій Кулик

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Загрузка...
Загрузка...
Загрузка...

Останні Політична правда

Scroll Up

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: