Андрій Кокотюха: наші політики – це шлак

Андрій Кокотюха: наші політики – це шлак
в Публікації/Соціальна правда

Андрій Кокотюха (нар. 1970), разом, мабуть, з Сергієм Жаданом, є одним з найбільш «плодорідних» українських авторів.  За останні 20 років він видав більше 50 книжок, деякі з них витримали кілька перевидань. Кокотюха також виступив сценаристом популярного у 2017 році фільму «Червоний», знятого за однієї з його книг, а наразі він працює над продовженням кіно.

Наразі Андрій Кокотюха починає видаватися і в Європі.

-Чим живете? Як ваш закордонний рейд?

Тільки що отримав звістку, що на мою книгу, яка вийшла у Франції, вже є вісім рецензій. Вісім! На нового, маловідомого ще на заході українського автора! В Україні за два роки не дочекаєшся двох-трьох. Це я не скаржуся, це я кажу про реальний стан речей. Наш інформаційний простір на п’ятому році війни ще мало працює на українську культуру, українське кіно.-

-Олександр Афонін (президент асоціації книговидавців- ред.) вважає головною проблемою української літератури є те, що вона не отримала ринкового стимулювання, а російська мала це в РФ. Тобто причини економічні. Чи ви погоджуєтесь з такою тезою?

Законодавство треба вдосконалювати. Але жодне законодавство не компенсує відсутність достатньої кількості книжкових магазинів по райцентрах. Більш за те – жодні ринкові умови не змусять письменника починати писати для масового читача. Цим законам, навіть якщо їх проштовхнуть, їм не буде для кого працювати.

-Але кількість україномовних книжок зростає.

Так, поза сумнівом, але є одне але. Зростання відбувається за рахунок перекладної літератури. Раніше українські автори не могли конкурувати з російськими перекладами. Наразі конкуренції немає. Перекладачі отримали роботу, видавництва та друкарні завантажені, і читач може отримувати хороші книжки ще навіть раніше, ніж російські виходять у РФ. Але. Для українського автора це не буде працювати. У нас, в Україні, людина, яка хоче писати книжки, шукає видавця, а не читача. На читача всім плювати.  Оскільки багато авторів були на маргінесі, тепер вони хочуть не розказати історію, а виговоритися.-

-А у вас не було спокуси писати російською?

Я писав, і у мене є видання російською. І у мене перекладають книжки російською. Наразі змінився тренд, і ті жанри, які раніше читалися російською, тепер читають, на щастя, українською. Але навіть твори російською написані, звісно, в українському контексті.  Ситуація наразі така, що російською книга може взяти тираж у 30 тис. Українською книга, щоб взяти такий тираж, має пережити 7-8 видань. Я хотів би щоб ця ситуація помінялася. Але щоб це змінилося, має 1. Змінитися світогляд, 2. Людина не має за українською книжкою до Києва їздити 3. Щоб було достатньо професійних авторів. Текст має продаватися.

-В 2014 році ви казали, що очікуєте хвилю романів в українській літературі про Майдан. І про АТО. Чи це здійснилося?

Так, і в мене була «Вогняна зима». Про Майдан випущено багато, вони і досі виходять. Я дуже радий, що я нічого на «Зимі» не заробив і т.д. Про АТО теж багато пишуть, але це не художня література, а скоріше мемуаристика. І саме література про АТО не знаходить вдячного читача – бо історія Майдану завершена чітко 22 лютого 2014 року. Війна, на жаль, ще не завершена, це раз. А по-друге, від написання до видання книги проходить до 9 місяців. Багато змінюється, в тому числі і в свідомості автора. Тож ми читаємо про події річної-півторарічної давнини. А загалом, людина хоче підсвідомо  читати те, що вже завершилось, а не те, що бомбардує її мозок через радіо і Фейсбук кожен день.-

-Але це йде роками. Не впливає?

Нагадаю – всі найкращі твори про Другу світову були написані вже роками після її закінчення? Бо це було переосмислення контексту. Зараз, думаю, про війну можна написати або зняти або написати тільки щось документальне. Ще одна проблема кіно і текстів про війну – шалена недовіра до влади у суспільстві, будь-яке зображення політиків або вищого командування буде розглядатися як піар.-

-Але фільм «Кіборги» зайшов!

Зайшов, але по-перше, він описує героїчну подію, що закінчилась – оборону ДАПу. По-друге, знову ж таки, там не фігурує вище військове командування, а роль його показана не дуже пафосно і добре. По-третє, фільм показує образ кіборгів, що усталився, це цементування міфу (в хорошому сенсі цього слова), і це плюс.  По цій події є консенсус.

-Це так.

А по АТО в цілому нема. Хтось шанує людей у камуфляжі, а хтось вовком дивиться. Багато також рейкових ветеранів було, вони теж іноді дискредитовували образ бійців АТО…

-За півроку до «кіборгів» вийшов ваш «Червоний». Там мало пафосу, його добре оцінили. Вам не хотілося зробити фільм більш наративним?

Як для книг мало книгарень, так і для кіно мало кінотеатрів. Наприклад, в мій рідний Ніжин наше кіно так і не потрапило. Дивно. Ми намагаємось в «Червоному-2» уникнути тих помилок, які ми там зробили.

-Наприклад.

В першому фільмі було багато литовців, акторів набрали, але в кінцевому монтажу це все вирізали. Ну і потім сценарій був інакший. У нас вся увага сконцентрована на героях другого плану і вони вийшли об’ємнішими, ніж головний герой, хоча ми з нього Клінта Іствуда ліпили. Він грає мовчанням. Як би там не було, нам повірили, і ми знімаємо новий фільм.

-Коли його побачать глядачі?

У 2019 році.

-Що треба українському глядачу, щоб він почав дивитися український екшн? Чому він більше хоче дивитися іноземний екшн?

Треба, щоб фільми конкурували між собою. Ми увійшли в п’ятірку фільмів українських. Прецедент минулого року – більше 20 українських художніх фільмів. 20 прем’єр за рік! Це тільки художніх! Не рахуючи історичних, документальних, анімаційних…  Важливо інше – фільми почали конкурувати між собою касовими зборами, мірятися цими пісюнами… Касові збори малесенькі. Але! Треба не порівнювати з Голівудом. А з відсутністю результату як такого.

А вам колись пропонували працювати на політиків? Сценарії їм для роликів писати?

Ні, не пропонували, і я не думаю, що якщо запропонують, я не думаю, що погоджуся… Це не той формат спілкування з суспільством, який би я хотів мати.

-Але з політичним бомондом ви спілкувалися…

Я б не називав це бомондом. Це здебільшого шлак. Але досвід спілкування є. Якщо говорити про те, які люди зараз в політиці або біля політики…  У мене багато однокурсників у політиці. Роблять, що можуть. Більшість з них я поважаю. Але якщо мені запропонують політичне щось – я відмовлюся.

-А чому шлак? Це проблема конкретно політичного класу, чи українства як такого?

У нас відсутня політична культура і політична індустрія. Хто такий політик на заході? Той, хто починає з низів, від мера до сенатора, і далі до президента…  А хто такий український політик? Той, кого випадково  занесло туди. Мав якийсь бізнес, хотів його покращити, або зберегти. Це людина як правило без ідеології, як правило – малоосвічена. Приклад – Партія регіонів. Там була купа людей навіть без повної середньої освіти, як у партії більшовиків. У нас немає професійних політиків. Тільки зараз потрошку формується цей клас – і то, їх мало. Я не назву жодного українського політика який починав з сільради, який потім доріс до депутата або міністра.  Або президента. Таких не-ма-є. Звідси і недовіра береться.

-Це цікава проблема. На ній грає Савченко, коли каже, що насильство проти держави, яка чинить анти законні дії проти громадян, законні.

Доводилося писати про це. У мене є роман «Київські бомби» про це. Цей фактор призвів, до речі, до перемоги більшовиків. Ці люди вбивали представників влади. Щось подібне було на території Західної України – не було державних інститутів, яким би українці в Польщі довіряли б, було насильство. Тому ті, хто де-юре терористи, де-факто – наші герої. Це небезпечні тенденції, але подібні речі західні держави проходили 200-300 років тому. Нема там чого ідеалізувати – згадайте про Якобінський терор. Це – не вихід.

Розмовляв Сергій Костеж

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Загрузка...
Загрузка...
Загрузка...