Сила в правді

Навігація

Юрій Чорноморець: Україна входить в епоху відкритого і цивілізованого православ’я

в Публікації/Соціальна правда

Чому політична влада України бере участь у зверненні до Вселенського Патріарха Варфоломія щодо автокефалії, між якими ідеологічними центрами православ’я наростають суперечності і як самоізоляція Москви збільшує шанси України на визнану православну церкву, в інтерв’ю «НАРОДНІЙ ПРАВДІ» розповів доктор філософських наук, релігієзнавець Юрій Чорноморець.

Чи несподіваним для експертного середовища стало офіційне звернення Петра Порошенка до Вселенського Патріарха з проханням надати томос про автокефалію православній церкві в Україні?

– Заява не була неочікуваною. Більш того, від Петра Порошенка очікували більш активну релігійну політику за всі ці роки. Деякі кроки чекали раніше, прогрес в перемовинах міг бути раніше. Відповідно, можна було очікувати якихось кроків напередодні 2016 року, коли був Всеправославний собор. Там була загроза, що вперше в історії православ’я буде прийнятно офіційний порядок оголошення автокефалії. Був такий проект документу. Тоді б українське питання було б заблоковане навіки. Згідного з документом, у Москви, як і у кожної іншої помісної православної церкви, було б право вето на появу нових автокефальних церков. Слава Богу, цей документ не прийняли, його було відкладено і не винесено на собор. Всеправославний собор, про який довго мріяв Патріарх Варфоломій, щоб увійти в історію, відбувся. Православ’я почало невелике оновлення, набуло більш людських рис, відкритості, екуменічності.

На цьому фоні відкривались нові можливості. Пам’ятаємо, Верховна Рада в 2016 році зверталась до Всеправославного собору. Та українське питання не було розглянуто, лише обговорювалось в кулуарах на соборі. Відповідно, Синод Константинопольської церкви, як той що є вищою апеляційною інстанцією за церковним правом, утворив комісію, яка вивчала обставини сучасного українського православ’я. І на цьому фоні потрібно було б і президенту після Всеправославного собору намагатися пришвидшити вирішення українського питання, оскільки виникли певні можливості. А саме, документ про порядок надання автокефалії не було прийнято, а Московський патріархат не поїхав на Всеправославний собор, виникло певне розходження, це була особиста образа Вселенського архієрея з боку Москви. І якщо раніше Москва могла шантажувати Константинопольський патріархат тим, що заблокує проведення Всеправославного собору, то тепер така можливість вже була втрачена.

Слід сказати, що сьогодні є сприятливий момент. Десятиліттями Московський патріархат просив Вселенського патріарха не втручатися в українські проблеми, говорячи про те, що усі питання зможе вирішити самотужки. І у Москви були 26 років для діяльності. Навіть торік Патріарх Філарет звертався до московського Патріарха Кирила. У питання автокефалії м’яч довий час був на полі Москви. Вона мала якось вирішити це питання, але не вирішувала. Тепер, особливо після Всеправославного собору, немає зацікавленості Вселенського патріарха у співпраці з Москвою. Це сприятливий час для України і це єдина можливість вирішити питання. Можливо, зараз воно й буде вирішене. 

Як корелюється Україна до Москви та Константинополя. Хто для нас материнська церква?

– Тут очевидні речі. Константинопольський патріархат завжди був для України материнською церквою. Київська митрополія була 60-ою митрополією у складі Константинопольського патріархату. Лише 1589 року з’являється Московська патріархія. 1685-1686 роки – це рейдерська атака, незаконне рукоположення київського митрополита в Москві. Відповідно, після цього відбулось намагання визнати цей факт з огляду на складні історичні обставини у Вселенській патріархії. Тоді Вселенський Патріарх разом з іншими патріархами пропонували Москві певні угоди, а саме, входження Києва в Московську патріархію мало розцінюватися як тимчасове передання в управління, Вселенський патріарх повинен першим поминатись, кафедра київська має бути першою після Москви. Все це було знехтуване. Примирення по факту відбулось тільки через побоювання, що вся Україна відійде греко-католикам. Хоче цей процес таки почався. Була Житомирська унія, парафії Правобережної України перейшли в Унію. Це друга хвиля Унії. Таким чином, є факт рейдерства, документів про передачу, про те, що нас купили немає. Тобто подарунки були, у відповідь на них Східні патріархи пропонували Москві певні умови, але все це було знехтувано, і тому Київ було просто захоплено.

Вселенський патріарх, коли виникало питання канонічної території, завжди підкреслював, що Україна та вся Київська митрополія – це їхня територія. Можемо згадати 1924 рік, коли Польській православній церкві дається автокефалія, бо територія Польщі історично належить до Київської митрополії. В 1990 році створюється автономна православна церква в Естонії, яка підпорядкована Константинополю. Документи говорять про те, що це теж територія давньої київської митрополії, а тому Константинополь має право вирішувати питання про впорядкування церковного життя естонських православних.

Крім того, Вселенський патріарх не визнає існування в Україні якоїсь автономної УПЦ МП. Він завжди у всіх листах до місцевих єпископів звертається, що це єпископи РПЦ на території України. Його позиція така, що це його канонічна територія, а РПЦ тут в якості своєрідної діаспори. Тому у нього розв’язані руки на певні дії, тим паче, що за 26 років доля українського православ’я не врегульована Москвою і самими українцями. Тому він може застосовувати свою владу і як перша кафедра православ’я, і як Церква-Мати, приймати рішення, котрі матимуть історичне значення. 

Чому Вселенський патріархат так довго тягне з питанням автокефалії. От Польській православній церкві дали автокефалію 1924 року. Незалежною Польща стала у 1918 році, тобто – 6 років. У нас уже скоро буде 27 років…

– В 1990-х роках у Константинопольському патріархаті вагались, чи стане УПЦ КП самостійною церквою. Вже ближче до 2000 року стало зрозуміло, що це самостійна церква з власною ідентичністю та особливостями. В ці роки відбувалось покращення єпископату і священства. Сьогодні УПЦ КП не лише формальна повноцінна церква, а має під собою підмурівок хорошого християнського громадського суспільства. В умовах війни це армія волонтерів і капеланів, які допомагають Батьківщині. Це народна церква.

Коли Янукович став президентом в 2010 році, намагались КП ліквідувати. Та стало зрозуміло, що це неможливо, оскільки УПЦ КП тримається на підтримці вірних і християнського громадського суспільства. 10 храмів відібрали, але суспільство, яке стояло за плечима УПЦ КП здолати не вийшло. Ліквідувати УПЦ КП і приєднати його до Москви не було можливим.

Ось це розуміння суб’єктності УПЦ КП виникло у Вселенській патріархії ще у 1999-2000 роках. Тоді йшли теж перемовини в Цюріху та Женеві. Розглядалась можливість визнання Київського патріархату як другої церкви в Україні. Умову, яку тоді ставив Патріарх Варфоломій – це всебічна підтримка президента, парламенту, уряду. Однак тоді відбулась відставка прем’єр-міністра Ющенка в 2001 році. На кінець 2002 року стало зрозуміло, Москва просто тягне час і не хоче виводити українське православ’я зі стану кризи. Всі перемовини зірвались. Тоді більшості у парламенті за помісну церкву не було, були проблеми з підтримкою уряду. А якби це все було, то ще при Кучмі ми мали б конституйовану помісну церкву.

Потім були різні спроби, вже при правління В.Ющенка. Все це впиралось в різні питання, в тому числі в особисті амбіції різних церковних лідерів, в тому числі намагання Константинопольського Патріархату побільше виграти в цьому процесі. Послідовної релігійної політики в Україні не було, боялись певних наслідків. Але зараз вже навпаки, усі усвідомили, що треба було боятись збереження цієї ситуації, яка зберігається до сьогодні, боятись потрібно було впливу Московського Патріархату на Україну. 

Які відносини в трикутнику Константинополь-Москва-Рим. Ми бачили перед Вселенським собором певні «маневри» Москви та церков, які вважають наближеними до Москви (в різні мірі: Антіохійський, Грузинський, Сербський та Болгарський патріархати – Ред.). Важко зрозуміти, яка відбувається гра на глобальній релігійній шахівниці?

– Якщо ми беремо Україну, то у нас дуже конструктивні відносини між національноорієнтованими православними та греко-католиками. Як на рівні церков, так і на рівні лідерів. Непорозуміння 1990-х років в минулому. Коли була інтронізація патріарха Святослава в 2011 році, він ясно і чітко заявив: Київський патріархат – це природні союзники УГКЦ, разом з ними нам будувати Україну. Це досить радикальна позиція, вона не всім сподобалась, але до цього часу вона незмінна. Є братерські відносини.

Якщо брати ширше, в православ’ї є напруження між ідейними центрами. Тому що Константинопольський, Румунський, Антіохійський, Олександрійський та інші патріархати рухаються в напрямку сучасного та відкритого православ’я, яке весь час реформується, має людське обличчя, відповідає на актуальні запити сьогодення. За православ’я, яке виступає за права людини, права нацменшин, релігійну свободу. Це відкрите православ’я, яке близьке Західній цивілізації. Патріарх Варфоломій постійно підкреслює, що православ’я   – це частина Європи, ширше – це частина Заходу. Підкреслювалось, що ми не приймемо зловживання ідеологією прав людини, але тим більше ніколи не приймемо відкидання Заходу, його цінностей.

На цьому фоні ідеологічна еволюція Московського Патріархату викликає стурбованість. Вони після компромісу між ліберали і консерваторами в 2000 році, символом чого стала Соціальна доктрина РПЦ та документ про відносини до інославних, перейшли на однозначно консервативні позиції. В XXI столітті керівництво РПЦ почали рухатись попервах в бік релігійного фундаменталізму, а потім – у бік відвертого імперіалізму з доктриною «русского мира». А останні кілька років все більш впливовими ідеї про єдиний «русский народ», де українці – це щось на рівні сибіряків чи поморів. Відповідно, наше існування штучне, це геноцид «русского народа», всі території мають повернутись в єдиний російський народ. Ці ідеї є в книзі патріарха Кирила «Семь слов о русском мире» (2015 рік), в творчості Александра Щипкова, котрий змінив Всєволода Чапліна на посаді головного спікера РПЦ по відносинах із суспільством і державою.

Все це не може не тривожити. На Всеправославному соборі було засуджено релігійний фундаменталізм, в тому числі православний. Це сигнал Москві: якщо ви не зміните вектор власного розвитку, ідейні розбіжності поглиблюватимуться.

Поглиблюється різне ставлення до співробітництва з католиками. Патріарх Варфоломій розуміє так: анафеми зняті 60 років тому! Ми християни і вони християни. Католики відмовляються від філіокве в символі віри, про що було заявлено Папою. Вони згодні на богословські і організаційні поступки заради створення єдиної церкви. Вони фактично приймають православне вчення про церкву. Це неодноразово підкреслювалось Папою Іоанном ІІ, Бенедиктом і теперішнім Папою Франциском. Дійсно, Папи прагнуть єдності. Чому? Це пряма вимога Ісуса Христа, щоб учні були єдині. А єдність у різноманітті була особливістю християн завжди. Розпад бачиться як неправильний процес.

Православний теолог сучасності Девід Бентлі Гард говорить, що у тодішніх ієрархів – Константинопольського патріарха і Папи Римського, котрі прокляли один одного в 1054 році, – не було сили розірвати пентархію, зробити розкол. Невидимо ми продовжуємо бути єдиними. Екуменізм – це прагнення видимої єдності, невидимо – ми єдині. Ось ця інтенція єдності дуже сильно простежується в патріарха Варфоломія, він хоче єдності з релігійних мотивів.

З точки зору патріарха Кирила, між православними та католиками можливий лише геополітичний союз. Мовляв, дві консервативні сили мають протистояти сучасності, проповідати консервативні цінності. Ясно, що цього недостатньо і це дуже політична позиція, котрій бракує християнської складової. 

Чи є вплив політичної влади Туреччини, безпосередньо президента Реджепа Таїпа Ердогана, на дії Константинополя?

– Річ в тому, що Патріарх Варфоломій – лідер грецької меншини в Туреччині. Турецький уряд може тиснути на патріарха, щоб зупинити позитивні для України процеси. Разом з тим, турецька влада не має такої сили, щоб прискорити ці процеси. Це свого роду деяке право вето на рішення, яке неофіційно є в уряду Туреччини. Позиція Анкари в 2008 році теж грала велику роль, щоб тоді процес автокефалії був загальмований. Як буде все розвиватись зараз – невідомо. Між Туреччиною і РФ нестабільні відносини.

Однак політика самоізоляції грає проти РФ. Коли відбувається самоізоляція, вони втрачають робочі контакти. Наприклад, контакти з США. А США підтримує патріарха Варфоломія і є гарантом прав грецької меншини в Туреччині. Самоізоляція Москви зменшує їхні впливи. Весь світ бачить, що конструктивної позиції в РФ немає, в тому числі у церковних питаннях. Ніхто не має надії на те, що московіти вирішать кризу православ’я в Україні. У них на це було 26 років. Вони нічого не вирішили. Слава Богу, що у Патріарха Варфоломія є рішучість покращити стан справ в Україні. 

Які наслідки може мати автокефалія для трьох православних церков і греко-католицької церкви в Україні?

– Тут можна говорити про прогноз. Якщо відбувається автокефалія українського православ’я, ми маємо справу з тим, що Україна входить в простір відкритого і цивілізованого православ’я. При констиюванні української церкви переваги наступні: вона національно зорієнтована, сучасна, яка протистоїть російському православ’ю, де переважає обрядовір’я, Євангеліє забуте задля геополітичних інтересів, християнська ідентичність втрачається. Люди забувають, що православний – це додаток до слова «хриcтиянин». Часто православний – додаток до слова «росіянин».

Так що відбудеться розмежування не лише між проукраїнськими та проросійськими вірними, але й між відкритими православними і крайніми фундаменталістами. Скільки цих фундаменталістів залишиться в Україні, сказати важко. Але історично вони програють. Ми можемо сказати, що колись в Україні значною меншиною були старообрядці. У них був центр у Білій Криниці. Зараз можна туди поїхати. Там лишився один піп і десяток вірних. Це як музей, причому пустий музей. Така ж доля чекає це російське православ’я і в Росії, і в Україні. А українське православ’я набиратиме силу разом з американським, румунським і грецьким православ’ям. Україна стане одним з центрів ідентичності і сили для світового православного світу, можна очікувати нове православне відродження, краще, ніж в часи Петра Могили. Київське християнство уже сьогодні відрізняється від російського. Відповідно, Київський Патріархат – це давно не від’єднана частина московського православ’я. Це ментально інше православ’я, більше відкрите, християнське, це православ’я громад. Тут Церква – це єдність громад, а патріарх – харизматичний лідер. Там немає такого, що патріарх – це сановник, до якого не може підійти. Ні, будь-хто може прийти до патріарха на прийом, побесідувати. Це правильна ментальність, яка буде притягувати людей.

Для греко-католиків це теж можливість для розквіту. Тому що вони переорієнтувались на православну ідентичність, зберігаючи зв’язки з Римом. Їм для розвитку треба сильний партнер.

В Україні традиційними є не лише православ’я, католицизм і греко-католицизм. В Україні вже більше 100-ні років існує традиційний протестантизм: баптизм, п’ятидесятники і тому подібне. Зараз в Росії є заборони таких громад, навіть цілих церков, відбувається гоніння за місіонерську діяльність чи навіть за домашнє/публічне читання Біблії, то в Україні такі процеси неможливі.

В Україні базовим є дотримування свободи релігії, як в США. Уже на цій базі відбувається співробітництво між державою і церквами. Співробітництво відбувається в рамках Всеукраїнської ради церков і релігійних організацій, куди входять і протестанти, і мусульмани України, а не лише православні, греко-католики і католики.

По більшості пропозицій держава йде на зустріч: дозволяє капеланство, заснування шкіл, розпочато процес реабілітації духовної освіти і богослов’я як науки. Цей процес буде продовжуватися, бо держава зацікавлена у волонтерській і соціальній діяльності церков.

Підтримка українських церков, УПЦ КП і УАПЦ щодо автокефалії православ’я в Україні – це теж прояв партнерства між церквою і державою. 

На ваш погляд, як називатись цій автокефальній церкві? Чи треба нам слово «Русь» у назві використовувати? Як тоді називатись Московській Патріархії в Україні?

– Це питання перемовин у процесі визнання автокефалії і надання томосу. Тут має вирішувати не так експертне середовище, скільки перевага має надаватись Константинопольському Патріархату. А наші церковні лідери на якісь пропозиції можуть погодитися і щось своє пропонувати. Тут широкий спектр – від Київського Патріархату до Православної церкви в Україні. Будь-який з варіантів є виграшним. Річ не словах, а в реальності. У Константинополі прихильники точних формулювань, нехай вони їх і шукають. 

Як зміниться вага РПЦ і українського православ’я у світовій ієрархії православних церков?

– Річ в тому, що головне, аби були автокефальна церква. Всі думки, хто на якому місці буде в списку не мають відношення до християнської ідентичності. В Євангелії сказано, що хочеш бути першим – сядь з краю, прийде Господь і пересадить тебе ближче. Ці формальності не суттєві.

Зараз такий період, коли церкви і держави сильні не самі по собі, а через те, з ким ви співпрацюєте чи дружите. Чим більше горизонтальних зв’язків в світовому християнстві, тим більша суб’єктність та суверенітет у церкви. А особливість, відрубність, третій чи десятий шлях – це дорога до маргіналізації і знесилення. Тому, на мій погляд, не треба звертати увагу на ці формальності. Автокефалія – це проєвропейський, сучасний та корисний для українського християнства процес, і треба брати у ньому участь, не думаючи про «перші місця». Треба бути людьми та дітьми Божими, все інше буде додане Богом. 

Олександр Куриленко

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Загрузка...
Завантаження...
Завантаження...
Загрузка...
Загрузка...

Останні Публікації

Scroll Up

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: