Жителі Донбасу взагалі не винні у війні, проблема в іншому – відомий журналіст

Андрій Діхтяренко про те, як остаточно не втратити ОРДЛО

Жителі Донбасу взагалі не винні у війні, проблема в іншому – відомий журналіст
Автор Желізняк Олександр в Новини/Соціальна правда

Понад чотири роки Україна веде війну з РФ. Суспільство кілька разів налаштовувалося на вирішення проблеми, українці вірили у реальні терміни виходу з кризи. Цього не сталося. Ми, як і раніше, часто чуємо від влади, як покараємо Росію, повернемо Донбас і Крим. Але не чуємо конкретних відповідей – коли і як це буде зроблено?

Loading...

НАРОДНА ПРАВДА розпочинає проект “Донбас – війна чи мир?” Журналісти видання візьмуть інтерв’ю у відомих українських політиків, лідерів думок, активістів. Ті дадуть відповідь на питання: як Україні вийти з честю з війни на Донбасі?

Журналіст “Радіо Свобода”, головний редактор “Реальної газети” луганчанин Андрій Діхтяренко вважає, що швидкого вирішення конфлікту не передбачається , і головне для України – не відштовхнути мешканців окупованих територій. Про це, а також про те, хто винен у подіях на сході країни і як виходити з ситуації, відомий журналіст розповів в інтерв’ю НАРОДНІЙ ПРАВДІ.

– Будь-яке вторгнення починається з пропаганди: “Окупація – це звільнення!” Адже і німці, коли прийшли в Радянську Україну, обіцяли створення незалежної держави, на що клюнули націоналісти, за що потім сильно поплатилися.

– І Росія на Донбасі не дуже переймається, якої з цих схем обдурення дотримуватися: спочатку була “русская весна”, потім стали боротися за “незалежність”. А коли зрозуміли, що “Новоросії” (передбачала захоплення всього півдня і сходу України, – НП) не виходить, занурили Донбас у стан “ні війни, ні миру”. Населення настільки від цього втомилося, що вже абсолютно спокійно це сприймає.

Майже п’ять років минуло. І робиться все, щоб поглибити прірву між українцями, які залишилися на окупованій території, і тією частиною України, якій пощастило не стати окупованою. Зроблено багато, щоб навісити ярлики на людей, фактично звинувативши їх у співучасті агресору.

Я описав ситуацію так, як я її бачу. І я вважаю, що жителі Донбасу взагалі не винні в тому, що сталося.

Тепер – що ми можемо зробити для повернення окупованих територій. Кожен повинен розуміти – хоче він працювати на розкол України чи ні? Зараз ЗМІ масово поширюють ідеї: терористів Донбасу треба відрізати від України, і тоді все буде добре, Росія далі не піде! Ця пропаганда не продиктована боротьбою з тероризмом. Слава Богу, в нас немає терористичної війни. Ліквідація Гіві, Мотороли – це не терор, а військові акції. Росія на Донбасі також створила не терористичні угруповання, а військові та напіввійськові утворення окупаційної адміністрації (не потрібно плутатися в цих термінах).

Це не найнебезпечніший громадянський конфлікт, тому багато обмежень (скажімо, щодо пересування між територіями) працюють на закріплення окупаційного режиму. Гинуть військові, гинуть мирні люди з обох боків, але, незважаючи на це, люди постійно мігрують через лінію розмежування. Приблизно до мільйона людей на місяць – і це не перебільшення.

– Вирішення проблеми – це часто компроміс. Якого роду можуть бути ці поступки?

– Так, будь-яке припинення конфлікту – це поступки і з одного, і з іншого боку. Але чи зможемо ми зараз політичним способом домогтися знищення “ЛНР-ДНР”? Навряд чи. Чи зможемо провести вибори на тих територіях за участю українських політичних партій? Теж навряд чи. На яких умовах піде реінтеграція? Мені, наприклад, незрозуміло. Я впевнений, що в найближчі п’ять років нічого не вирішиться. Це цейтнот, будь-яке кардинальне рішення призведе до відчутних втрат.

У нас повинні спочатку пройти вибори і президента, і парламенту. Переформатується влада, а потім вже з тверезою головою, відкинувши популізм, ми могли би приймати непопулярні рішення. До 2020 року ніхто не візьметься за вирішення конфлікту.

Зараз доречніше подумати, чим займатися найближчі два роки. Думаю, слід створити громадські структури, які сприятимуть лібералізації відносин з окупованими територіями. Нам потрібно залучати людей до українського життя, використовуючи українське за фактом громадянство жителів Донбасу.

– Чи існують радикальні способи зупинки конфлікту? Чи можна, на твою думку, припинити режим вогню, наповнивши Донбас миротворцями?

– Так, миротворці допомагають припинити активну фазу війни на лінії розмежування. Але скрізь, куди потрапили миротворці, залишаються режими, що існували в момент громадянського протистояння. Фактично миротворці заморожують ситуацію.

Я нещодавно їздив у Косово, де минуло вже двадцять років після загасання конфлікту. Двадцять років там знаходяться миротворці. Я був у місті Мітровіца, воно поділене навпіл річкою. У північній частині живуть серби, в південній – албанці.

Так ось. Там прибрали блокпости, не видно озброєних людей, але серби й албанці не відвідують без особливої потреби “ворожі” райони міста. В’їжджаючи на сербську частину, ти повинен скрутити номери, тому що машину з косовськими номерами можуть просто спалити. Косово – невизнана республіка, Україна теж її не визнала. І ми можемо спроектувати їх ситуацію на наш конфлікт.

Так, можна сказати, що в Косово конфлікт між різними народами, з різними релігіями, а ми – один народ, одного походження, розмовляємо однією мовою, нас не розділяє поки релігія. Але за час конфлікту всі ці передумови можна створити. Політтехнологи, пропагандисти активно цим користуються.

– Ти маєш на увазі тему томосу, що раптово спливла?

– У тому числі. Я вважаю, що нашому президенту дуже шкідливо починати гру з помісною церквою, лізти в релігійні справи. Країна знаходиться у стані війни, такі дискусії сприяють посиленню внутрішньої ворожнечі та насправді допомагають зміцнитися режимам на окупованих територіях. Там моментально підхопили тему, затрубили, що в Україні починається релігійна війна, а Донбас буде “оплотом істинного православ’я”.

Це діє саме таким чином, і я не здивуюся, якщо абсолютно ідіотська політика щодо окупованих територій призведе до того, що за двадцять років наші онуки будуть думати, що на Донбасі живе окремий етнос – зі своєю релігією, мовою, менталітетом, ідеалами – і він не має нічого спільного з рештою України.

– Ми вже звикли чути ксенофобські заяви від народних депутатів, політиків, міністрів. Доволі дико виходить. Ті, хто до війни вважав, що російську мову в Україні утискають, думали: зараз вже має закінчитися, адже вигрібає вся країна! А тут нова хвиля, заборона російської мови Львівською облрадою…

– Політики хочуть подобатися активній, агресивній частині суспільства. А та займає непримиренну позицію, оскільки травмована війною. І ці політики фактично закріплюють у суспільстві агресивні дискурси. Стає нормою називати російську мову “мовою окупанта”. А російська – рідна мова мільйонів українців. Я володію українською, люблю її, але я – з Луганська, я все життя розмовляв російською мовою.

Росія окупувала моє рідне місто, я не можу до нього повернутися – але це не означає, що я повинен відмовлятися від російської мови. Це моя мова, я її забрав, це моя зброя, я в тому числі цією мовою веду діалог з окупованими територіями. Я не буду від неї відмовлятися.

А ось від мови ненависті, яку використовують політики, необхідно відмовитися – вона розділяє людей.

Продовження інтерв’ю читайте на НАРОДНІЙ ПРАВДІ найближчим часом

Розмовляли Ярослав Гребенюк, Яна Осадча

Джерело: Народна Правда
загрузка...
загрузка...