Які угоди з Москвою потрібно розірвати Києву, від чого залежить деокупація Криму, як РФ впливає на інтереси українського бізнесу на півострові та чому цей вплив – страшне для безпеки України питання, в другій частині інтерв’ю НАРОДНІЙ ПРАВДІ розповів колишній представник президента України в Криму (в 2017-2018 роках) Борис Бабін.
Першу частину інтерв’ю читайте тут: Жителів Криму розкидають по всій Росії – екс-представник президента про життя в окупації.
– В жовтні 2018-го народний депутат Рефат Чубаров перервав роботу Українсько-російської комісії з питань рибальства в Азовському морі і не дав підписати протокол, який встановлює розподіл квот на вилов риби. Але навесні протокол таки підписали, “через дипломатичні канали”. Чим це загрожує?
– Є кілька рівнів загрози, які виникають через те, що в нас досі діють договори щодо статусу Азовського моря 1993 року (про квотування вилову риби, який дозволяє російським суднам заходити в будь-яку точку акваторії Азова, – НП) та 2003 року (договір між Україною і РФ про спільне використання Азовського моря і Керченської протоки, – НП).
Рефат Чубаров на засіданні комісії з рибальства в 2018 році
Перший рівень: щороку ми підписуємо з росіянами протоколи про розподіл рибних ресурсів Азову. Цим ми дозволяємо їм не лише ловити рибу, а й проводити так звані наукові досліди в усій акваторії Азовського моря. Це надає можливість росіянам нібито законно перебувати в будь-якій точці Азовського моря. І мова не лише про рибалок, а й про військові та прикордонні судна, які начебто захищають інтереси російських рибалок. Підписуючи ці документи, ми фактично поширюємо певні права росіян на всю акваторію Азова.
Другий рівень: після 2014 року цими документами ми передаємо відповідну квоту на вилов риби росіянам, а вони частково передають її підприємствам окупованого Криму. Ми визнаємо це щорічно за умовчанням і щорічно підписуємо ці угоди. І так триває вже п’ять років! Це ризики, які прямо випливають із ситуації.
– А які опосередковано?
– Через потребу збереження цієї угоди діє договір 2003 року, який визначає статус Азову як нібито внутрішніх вод (України і РФ, – НП). І саме він, серед іншого, забороняє іноземним військовим кораблям перебувати в акваторії Азовського моря без дозволу росіян. Тобто сьогодні саме через цю “тюлькову угоду” судна НАТО не можуть зайти в Азовське море.
– Українські рибалки зазнають збитків через це?
– Певною мірою, але тут є декілька факторів. По-перше, через ці угоди в Азовському морі встановлюються квоти на вилов риби. Але, як кажуть біологи, більшість азовських риб не потребують квотування на вилов. Тобто квоти – це корупційна схема продажу повітря. Такий порядок денний вигідний тим господарствам, які щорічно за дивним збігом обставин отримують ці квоти від Держрибагентства. Якби їх не було, на цьому ринку існувала би здорова конкуренція. Тоді хтось мав би збитки, а хтось – ні. Тож цими угодами ми фактично захищаємо бізнес-інтереси дуже вузького кола підприємців, які, на жаль, мають широкі та різноманітні зв’язки. Але загалом там не така вже й велика галузь, щоб нести якісь катастрофічні для країни збитки.
– Для міжнародної спільноти це щось на кшталт, грубо кажучи, “ми обговорюємо азовський пакет санкцій, а ви ділите з росіянами тюльку”?
– Абсолютно. Я не чекаю жодних реальних санкцій проти російського бізнесу з питань мілітаризації Азову, поки ми не припинимо цю практику. Коли обговорюються санкції, усі уповноважені іноземні посадовці питають, перш за все, про те, коли ми скасуємо ці два договори з росіянами. Ах, ви їх не скасували й щорічно підписуєте ці протоколи? Ну, тоді вибачте, ми обмежимося глибоким занепокоєнням.
І ми самі його продукуємо, підкреслюю, через бізнес-інтереси дуже вузької групи осіб.
– Які варіанти виходу?
– Дуже прості. Припинити дію угоди 1993 року і захищати українських рибалок в акваторіях, на які Україна має право. Але важко стверджувати, що сьогодні наші прикордонники готові захищати українських рибалок від росіян в акваторії Азовського моря силою зброї. І не тому, що вони її не мають. Боюся що ніхто просто не готовий до цього. Ані віддати наказ, ані виконати його.
– А росіяни готові?
– З 1994 року в нас була величезна практика застосування російськими прикордонниками зброї у водах Азову. Це не дуже публічна річ, але, повірте, вони мають не лише зброю, а й можливість і бажання її застосовувати.
– Як відбувається комерційна діяльність в обхід санкцій, введених у зв’язку з анексією Криму?
– По-перше, в Крим постачають продукцію, вироблену в РФ. Більшість офісів компаній, які фактично працюють в Криму і бояться санкцій, мають юридичну адресу десь в самій РФ. Вони постачають товари якомусь місцевому посереднику і, звісно, не відповідають за його дії. Так само з українською продукцією: завозите якийсь товар в Ростов через Харків, а далі він спокійно потрапляє в Крим.
Читайте також: Росія прибирає та принижує зрадників України: що відбувається в Криму
Інше питання, про яке всі мовчать, – існування Євразійського економічного союзу. Не забуваймо, що Росія знаходиться в єдиному митному просторі з Білоруссю, Казахстаном, Вірменією та Киргизстаном. Ці економіки не мають між собою митних бар’єрів. Відповідно, оскільки сьогодні Крим є митним простором РФ, на жаль, і Білорусь, Казахстан мають де-факто зону вільної торгівлі з Кримом. Більше того – вони ніяк не можуть закрити власні ринки для суто кримських товарів, бо це порушуватиме їхні зобов’язання перед Росією. Про це всі мовчать, але сьогодні Білорусь – ключовий зовнішньоекономічний партнер окупованого Криму.
– Які наслідки це має для України? Адже офіційний Київ має гарні відносини з офіційним Мінськом.
– І саме тому ми мовчимо “в тряпочку”, як-то кажуть. Ми нічого не можемо чи не хочемо зробити.
– А можемо?
– В нас діє закон про вільну економічну зону “Крим” (ухвалений влітку 2014 року, – НП), який дозволяє українським бенефіціарам працювати в цих умовах. І якщо ми ставимо питання білоруським, казахським, італійським чи іншим підприємцям про те, “чого ви, хлопці, працюєте в Криму”, вони відповідають: відкрийте власне законодавство, знайдіть ось такий закон і не морочте нам одне місце. Чому вашим можна, а нашим – ні? Тому будь-які питання в цій сфері слід починати ставити після скасування цього закону. Всі розмови про санкції чи інші питання, пов’язані з півостровом, без скасування закону про вільну економічну зону “Крим” є імітацією імітації.
– Кому це вигідно?
– Дуже багатьом ключовим і середнім гравцям, які мають там бізнес. Наприклад, народний депутат із патріотичної фракції має завод в Керчі, який виробляє рибні консерви. Як ви вважаєте, чи потрібно співпрацювати з окупаційною владою і спецслужбами РФ, щоб це виробництво ефективно працювало?
– Є взагалі хтось, хто з ними не співпрацює?
– Гарне питання. Насправді це страшне для нашої національної безпеки питання, і, звісно, росіянам це дуже подобається. Вони тим самим тримають в Криму за м’яке місце більшість великого українського бізнесу. Тому будь-які розмови про деокупацію без скасування цього закону (про вільну економічну зону “Крим”, – НП) – це пусте стрясання повітря.
– Якщо в Криму – інша інформаційна реальність, то чи можемо ми туди пробитися? І, якщо можемо, то як?
– Можливі якісь спроби… Ми багато говорили про мовлення, яке ми здійснюватимемо на Крим. Але ці можливості мають природне обмеження. Росіяни швидко поставили контрвежі на ті вежі, які ми якось будували біля адмінкордону з Кримом. Мало того, що вони блокують наш сигнал, так ще й поширюють свій на половину Херсонщини, і про це якось не дуже прийнято багато говорити у Києві. Росіяни також блокують веб-сайти і контролюють інтернет на півострові, тому нав’язати Криму власний інформаційний порядок денний ми навряд чи зможемо, це реальність, у якій ми маємо жити. Але такий інформаційний вплив та загалом взаємодія з населенням окупованого Криму не є та не можуть бути знаряддям деокупації. Якщо ми хочемо розмовляти про звільнення наших земель, то воно не робиться руками мешканців окупованих територій. З ними ми маємо працювати після деокупації, а наразі повинні насамперед захищати їх права громадян України в межу наших можливостей. Бо сьогодні ми маємо чітко визначити головне з того, що ми не зробили – а саме заявити зрозумілий для кримчан порядок денний після завершення окупації.
Ми дуже багато розмовляємо з кримчанами по суті ні про що, але вони не знають ключових тез. Що буде з власністю після деокупації? Що буде з громадянами Росії, зокрема, що стосується змішаних шлюбів і дітей, які народяться і цих шлюбах? Як покарають колаборантів і де межа цього покарання? Кого каратимуть, а кого – ні? Кримчани цього не знають і знати не можуть, бо ми й самі за п’ять років цього не вирішили й вочевидь не хочемо вирішувати.
– Судячи з нашої розмови, про багато речей не прийнято говорити вголос. Які наслідки матиме це мовчання?
– В нас немає цензури, тож справа просто в бажанні чи небажанні щось робити. Договори про Азовське море також з’явилися на медійному порядку денному у 2018 році не через журналістські ініціативи, а після вчинків вузького кола посадових осіб. Ці процеси п’ять років не були таємними і закритими, але жоден журналіст не написав про це жодної літери. Як і про багато інших речей, пов’язаних із Кримом.
Наприклад, не є ніякою таємницею, що підприємства північного Криму зав’язані на інфраструктурні об’єкти Херсонщини. І про це ніхто не писав у медіа, аж поки не почалася катастрофа на “Кримському Титані” (у серпні 2018 року на заводі сталися токсичні викиди, які поставили північ Криму й південь Херсонської області на межу екологічної катастрофи, – НП). Тому для обговорення (та можливого наступного вирішення) цих питань не так важливі зміна уряду чи президента. Насамперед потрібна зміна настроїв суспільства, усього українського народу. Якщо суспільний запит щодо деокупації півострову буде концентрованим та гострим, то українська влада (незалежно від прізвища Головнокомандувача) буде змушена припинити складати паперові кораблики та розпочати реальні дії з деокупації. Бо крім нас ніхто Крим звільняти не буде.
Марина Євтушок
