Про майбутнє українського і російського народів

Про майбутнє українського і російського народів
Автор Марія Петренко в Новини/Правда про чиновників

Переполох, який піднявся в політичних колах України після виходу статті Володимира Путіна «Про історичну єдність росіян і українців», важко переоцінити. Однак в цілому реакцію на цю статтю більшості українських політиків і аналітиків не можна назвати адекватною відповіддю. Зазвичай автори відповідей страждають тим, у чому самі звинувачують В. Путіна, а саме: ідеологічними кліше, ярликами і відволіканням від основної теми. Як правило, стаття оголошується посередньою, нецікавою і такою, якою український патріот не зацікавиться. Так ось, я вважаю, що українець, який думає про майбутнє своєї країни і свого народу, повинен цю статтю уважно вивчити, оскільки вона дає досить жорстку, але абсолютно правдиву оцінку нашої спільної історії і сучасної української державності.

Три вади української державності

Loading...

Почнемо з того, що В. Путін вказав на три головні вади сучасної української держави, які не дають зробити з України сучасну конкурентоспроможну країну. Що це за вади? Перший недолік очевидний – Україна, де, за даними останнього всеукраїнського перепису населення 2001 року, проживають представники понад 130 національностей і народностей, рішуче взяла курс на мононаціональну країну. Тим більше що в преамбулі Конституції України при прийнятті Основного Закону в парламенті чорним по білому записано: «Верховна Рада України від імені Українського народу – громадян України всіх національностей».

З точки зору хуторянського мислення все очевидно: раз країна називається Україна, то і мова повинна бути тільки українською, і населення має бути виключно українцями, і історія повинна писатися виключно в руслі української державності. Але сучасним ідеологам не спадає на думку, що подібна ідеологія має і зворотний бік медалі.

Адже ідеологи самі, без тиску ззовні, заганяють країну в національну резервацію. Виходить, що там, де українізація успішна, то це Україна, а де ні, то Україна і немає зовсім. А це більша половина країни. Що з цим робити? У нинішньої, як і минулої, влади є відповідь: українізувати. Але ж і у УРСР за стільки років не вийшло українізації, а вона була, і серйозна, і у сучасної України за 30 років не вийшло. Очевидно, що одна тільки українізація не може стати повноцінною ідеологією існування держави в сучасному світі, і її доповнили іншою метою – перетворенням України в «анти-Росію», і ця мета швидко стає основною. Вона абсолютно не вигідна українському народу і є продуктом, нав’язаним українською владою диктатом західних країн в форматі зовнішнього управління, яке, на жаль, здійснюється в країні.

Сама політика мононаціональної держави має на увазі здачу громадян і територій. Політика мононаціональної держави не може досягти головної мети як на нинішньому етапі розвитку країни, так і на майбутніх етапах, а саме – «зшити» країну навколо спільної ідеї, повернути регіони, які виявилися непідконтрольні офіційному Києву, переконати жителів ОРДЛО в тому, що Україна – це їх дім і тут їм раді. І ніяким чином будівництво мононаціональної держави з войовничої українізацією не здатна повернути Донбас в Україні та України на Донбас.

Не потрібно великого розуму, щоб визнати: ідентичність багатомільйонної країни, що живе в XXI столітті в центрі Європи, що говорить на різних мовах, котра сповідує різні релігії, вшановує різних героїв і по-різному оцінює історичні події, не можна будувати на принципах, близьких лише частини населення – НЕМОЖЛИВО.

Другий недолік – розрив інтересів української влади і народу.

В. Путін у своїй статті нагадує про договір про заснування Радянського Союзу 1922 року, згідно з яким «республіки – засновники Союзу, після того як вони самі ж анулювали Договір 1922 року, повинні повернутися в ті межі, в яких вони вступили до складу Союзу». Наводячи історію створення Радянського Союзу, він говорить: «З чим прийшли, з тим і йдуть». А все інше – предмет домовленостей і дискусій. До речі, після здобуття незалежності України такі домовленості були досягнуті.

Але цього не розуміють сучасні українські політики. Адже, розірвавши з Росією міжнародні договори, вони самі поставили питання про межі, які ці договори закріплювали. Радянський Союз, пріращівая території УРСР, не ставив завданням створення етнічної республіки. А якщо тепер керівництво України поставило завдання створити моноетнічні держава, то це автоматично підриває основи здобуття Україною незалежності, оскільки ця незалежність мала на увазі багатонаціональну українську державу, а не те, в якому багатомільйонне російське і російськомовне населення в такому випадку набуває статусу колоніального народу.

Адже якщо УРСР не було етапом становлення української державності, а всього лише колонією, як стверджують ідеологи сучасної України, то їй, позбавляючись від колоніального минулого, за порадою Собчака потрібно віддати те, що подарувала метрополія, а залишити тільки те, з чим її «колонізували ». Так що вибір між «колоніальним» минулим і спільною історією несе за собою велику відповідальність, ніж являє нинішня влада.

Одним з найважливіших і помилкових кроків української влади була денонсація Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між РФ і Україною. Таким чином, країна залишилася фактично без працюючого інструменту впливу і юридично оформлених відносин з найбільшим сусідом.

Денонсація цього договору в 2018 році укладається в логіку нагнітання антиросійської істерії, мілітаризації державної політики. Однак для економіки України, для позиції країни на міжнародній арені, для інтересів мільйонів громадян таке рішення мало катастрофічні наслідки. Такий крок звів нанівець всі зусилля, спрямовані на пошук компромісів і мирне врегулювання конфлікту на Донбасі.

Розірвавши договір з РФ, позбавивши себе будь-яких юридичних можливостей для вирішення спірних ситуацій, українська влада цілеспрямовано обрала ідеологію керованого прикордонного держави, головним завданням якого є проводити тотальну антиросійську політику навіть в тих сферах, де це йде на шкоду собі і своїм громадянам. Така позиція не забезпечує громадянам жодного бачення майбутнього.

І всі ці систематичні дії якраз і говорять про протиріччі в інтересах влади і народу України. Тому що українському народові чужа антиросійська істерія, оскільки він хоче жити в своїй країні, а не займатися руйнуванням сусідній. В цьому випадку сусід може виявитися цілий, а своя країна буде зруйнована.

Третій, і найважливіший недолік, на який вказує В. Путін: українська державність будується виходячи не з прагматичних міркувань, а з романтичних «хотєлок». Президент В. Путін вказує, що на початку шляху Україна і Росія мали таку ступінь економічної інтеграції, яка Євросоюзу і не снилася. А адже це і є взаємні інвестиції, проникнення на ринки, світовий розподіл праці. Україна вічно випускає синицю з рук, не намагаючись зловити журавля в небі. Можливо, будувати літаки з ЄС куди вигідніше, ніж будувати їх з Росією. Тільки Україна і з ЄС їх не почала будувати, і з Росією припинила, і так з будь-високотехнологічною продукцією. Ми втрачаємо, а не отримуємо нічого, крім ілюзій і нездійснених надій. Тобто хтось ці ілюзії українцям продає і непогано заробляє. Але українському народу від цього стає тільки гірше, і саме тому країна за останні роки перетворилася з бідної в злиденну.

Потрібно розуміти, що в основі даної антиросійської ідеології лежать не інтереси свого народу, а інтереси тих, кого нинішня влада намагається захистити собою. Влада сподівається, що ситуація ворожості між Росією і Європою / США буде тривати нескінченно довго, адже в такому випадку антиросійську державу нібито буде необхідно Заходу – його фінансуватимуть, озброювати, але рано чи пізно від його послуг відмовляться.

Але чи потрібно сьогодні Європі держава, головним завданням якого буде стримування Росії? Відповідь очевидна – ні. В іншому випадку Україна отримувала б набагато більше підтримки і ніякого «Північного потоку – 2» не було. Але українська влада успішно ігнорує реальність, вважаючи, що ситуація саме така, яку їй зручно представляти. Це і є головна і широко транслюється владою безрозсудна романтична «хотелка».

Держава з нинішньої антиросійською, мононаціональною ідеологією не може служити інтересам свого народу за визначенням. Влада каже, що завдання українського народу – захищати «цивілізовану Європу» від «російських варварів». Але жоден народ довго не може існувати виключно як захисник іншого народу від третього. Історія показує, що в цьому випадку поглинання неминуче. Або тим, від кого захищають, або тим, кого захищають. І немає ніякої альтернативи цьому процесу: або ми захищаємо Європу від Росії, навіть ціною власного існування, або ми захищаємо інтереси свого народу і займаємося розвитком своєї країни, а не приносимо себе в жертву на вівтар європейських і заокеанських інтересів.

Загроза Україні як державі

Отже, В. Путін заявив, що в Україні правове свавілля, влада не відстоює інтереси народу і приймає економічно невигідні для країни політичні рішення. Що на це можна відповісти? Чи здатна українська політика на відповідь, адже в більшості в ній заохочували хуторянство, вузьколобість і пафосний непрофесіоналізм?

Стаття В. Путіна адже не просто історичне дослідження, а сигнал, який запускає певний політичний процес. І наслідки цього процесу можуть бути дуже значні. У багатьох видах єдиноборств, таких як самбо, айкідо або дзюдо, прийнято використовувати силу суперника, яку той витрачає нераціонально і помилково, в своїх цілях.

Нинішня влада продовжує крутити стару шарманку, що Росія – відстала країна, погано керована країна, яка ось-ось розвалиться. Українська політика офіційно закликає не приймати інтереси Росії всерйоз, виганяти російський бізнес з українських ринків, відгородитися від Росії стіною і базами НАТО. Це, м’яко скажемо, нерозумна, недалекоглядна політика, яка загрожує не стільки Росії, скільки існування української держави. Зведення сенсу української державності до протистояння з Росією автоматично знищує цей сенс, якщо Європа і Росія домовляться. І тоді держава Україна стає непотрібним, і неважливо, ким буде контролюватися ця територія. Значить, нам потрібен інший сенс існування української державності.

Процес зближення Європи і Росії розчавить сучасну Україну, зробить її непотрібною, зайвою політичним фактором, подразником, територією розбрату. І цей процес запущений, можна звинувачувати в цьому Росію, але більше за все тут постаралася українська влада, яка обрала примітивну й дурну стратегію розвитку.

Давайте повернемося до витоків. Український народ зажадав суверенітет не тому, що українців принижували як народ, не тому, що не давали говорити українською мовою і танцювати національні танці. Україна хотіла не залежати від свавілля чиновників СРСР в Москві, хотіла сама керувати своєю долею, ресурсами, законами. Хто нам заважає сьогодні цим займатися?

Нинішня влада і маса політиків звинувачують Росію в тому, що вона заважає розвитку України. По суті, вони звинувачують Росію в тому, що це інша держава, у неї є свої інтереси, і вона часто відстоює ці інтереси, не рахуючись з Україною. Ну так це і є ціна свободи, ціна незалежної держави, ціна самостійного шансу на розвиток. Раз ми маємо право не зважати на інтереси Москви, то і Москва точно так же має право не зважати на інтереси Києва. Якось забувається, що незалежна держава має і повинна зважати на інтереси сусідів. А якщо не вважається, то це не є незалежна держава. Коли Україна входила до складу інших держав, то її, за визначенням, хвилювали виключно свої внутрішні проблеми, а інтересами сусідів займалися в столицях імперій. Сьогоднішні політики вважають, що якщо Україна увійде в ЄС і НАТО, то це автоматично позбавить її від того, щоб зважати на Росію. Ну да, в цьому випадку з Москвою будуть говорити в Брюсселі і Вашингтоні, а Україну ніхто і слухати не буде. Втім, зараз уже так і відбувається.

Майбутнє незалежної України лежить не в створенні проблем для Росії з одного боку, а Європи з іншого. Майбутнє України лежить якраз в протилежному – в рішенні цих проблем. Україна повинна бути інтегратором Росії в Європу і Європи в Росію. Сьогоднішні росіяни, які дивляться на результати інтеграції України в ЄС, туди не хочуть. Для них європейський вектор за допомогою української політики став антирекламою. Для європейців українці теж антиреклама Росії. Виходить, що для миру і спокою в Європі потрібно ліквідувати Україну? І є недавній приклад – Югославія, яку розтягнули на окремі держави і території.

Вважаю, що нормальний патріот країни, якщо він володіє хоч трохи аналітичним мисленням, повинен перешкоджати югославським сценарієм для України. Він повинен вказувати владі на помилки, пропонувати інші, більш раціональні шляхи розвитку країни. А реальна влада, якщо вона володіє інтелектом, повинна слухати, аналізувати і приймати правильні рішення, а не переслідувати опозицію і інакомислячих, як це відбувається зараз.

Є інший шлях

Більшість українських політиків намагаються переконати народ України, що у української державності немає іншого виходу, ніж бути «анти-Росією»: тільки боротьба з Росією сприяє становленню української державності, тільки боротьба з російською мовою, російською культурою і російською економікою здатна зробити українська держава процвітаючим. Відразу скажу: це брехня. І брехня небезпечна, здатна привести до знищення української державності. Держава, яке оголосило сенсом свого існування вічну боротьбу з сусідами і перевагу своєї раси і культури над ними, в Європі це вже було, проіснувало недовго, а кінець і зовсім був ганебним, не варто повторювати ці помилки. Тому відповіддю на виклики, підняті в статті В.Путіна повинні бути наступні політичні процеси в Україні:

Будувати правову, а не моноетнічну країну

Сучасна політична ситуація в Україні ставить перед мільйонами російськомовного населення непросту дилему. Або зберегти свою мову і культуру, але зрадити українську державу, стати громадянами іншої країни, в даному випадку Росії, тим більше що з України їх виштовхують, а в Росію запрошують. Або, якщо вони не хочуть зраджувати Україну, то повинні забути свою мову, свою історію, свою культуру і бути до кінця покірними української влади, а що найстрашніше – бути разом з радикалами і націоналістами, з їх червоно-чорними прапорами, атаками на російський мова, нетерпимістю до «неправильного православ’я», виправданням нацизму і презирством до всього радянського без розбору, будь то визнання подвигу радянського народу в перемозі у Великій Вітчизняній війні або розуміння, що весь нинішній промисловий потенціал України був побудований радянськими людьми за радянських часів за наказом радянської влади. Радикали і можновладці провели чітку межу: все хороше – наприклад, успіхи «Динамо» (Київ), політ в космос Поповича, творчість композитора Івасюка, літак «Мрія» – українське, а все погане – Чорнобильська трагедія чи Голодомор – спадщина радянської епохи. Дійшло до того, що українська влада заявила, що Освенцим звільнили війська Першого Українського фронту, не згадавши, що це був один з фронтів Червоної армії.

І в такий парадигмі оруеллівської двозначності можуть запропонувати жити мільйонам українців!

Не важливо, що вони виберуть, – вони втратять або країну, або культуру. Вибір цей помилковий, чесна людина і громадянин не повинен вибирати нічого з цього.

Вихід із ситуації дуже простий – створювати сучасне правове мультикультурне держава, а не намагатися колонізувати свої ж території. Але чергова українська влада не в змозі це робити. А тоді неминуча боротьба з колонізаторами за національну гідність і загроза територіальній цілісності країни, чого не можна допустити. Якби РФ будувала свою державність за лекалами сучасної України, то вона швидко б втратила величезної кількості територій та населення. Я вважаю, що українці і росіяни – різні народи, але народи братські, слов’янські, православні, з єдиною ментальністю, історією, святими і традиціями. Народи, які століттями домагалися найбільших перемог, коли йшли рука об руку.

Ми повинні поставити на чільне місце побудови нової європейської держави Україна не національну гідність, коли одні нації оголошуються цінними, а інші підлягають асиміляції, а права і свободи громадян. Нам потрібна вільна і справедлива держава, а не національна резервація.

Влада України вибрала шлях національної резервації, оскільки цей шлях просто легше, хоч він і згубний. Сьогодні в країні бушує правовий нігілізм. Закон в цілому сприймається не виразником інтересів громадської безпеки та розвитку, а прикрим непорозумінням, яке спрямоване на обмеження волі народу. Українці не довіряють судам, Верховній Раді, поліції, органів безпеки і влади в цілому.

Але якщо депутатам незрозуміло, яку країну ми будуємо, суддям – кого і за що судити, а поліції – кого і від кого захищати, то правова держава нам не побудувати. Ми, громадяни України, повинні запустити політичний процес будівництва правової держави. При цьому це має бути саме вітчизняний внутрішній процес, з політичними дискусіями, широким спектром думок. Українці повинні стати суб’єктами у формуванні своїх прав і свобод та перестати бути піддослідними кроликами для іноземних радників.

Знайти своє місце в світі

Просто існування української національної держави не має сенсу для складних сучасних світових політичних і економічних процесів. Важлива роль, яку відіграє Україна сьогодні і буде грати в майбутньому. І ніхто нам цю роль в світовому розподілі праці, світовій політиці і вплив просто так не поступиться. Але ми цю роль можемо заслужити, заробити. Саме заробити, створити, а не випросити, випросити, взяти шантажем, як це робить сучасне українське керівництво. З 2005 року Україна стрімко перетворюється з суб’єкта міжнародної політики в її об’єкт і закономірно завершує цей шлях як країни, що знаходиться під повним зовнішнім управлінням.

Майбутнє українського і російського народів, як і будь-яких європейських народів, – у взаємовигідному співробітництві і повазі. Так, сьогодні між Росією і Україною є конфлікт. Але наше завдання, як двох зрілих європейських країн, вирішити цей конфлікт з обопільною вигодою. І моя принципова і послідовна позиція, якої я ніколи не зраджував, лежить саме в площині переговорів і знаходження взаємних інтересів. Якщо українці побудують міст між Європою і Росією, то вони будуть потрібні і Європі, і Росії. Якщо вони будуть будувати стіну, то цю стіну обійдуть і залишать нас наодинці з непотрібною стіною. Час на побудову незалежної держави не може бути нескінченним. Ми або збудує щось вартісне, чи ні. Все залежить від того, що і з ким ми хочемо будувати.

Проти поглинання України іншими країнами нам необхідно запустити політичний процес пошуку місця України в світових економічних і політичних процесах. А це неможливо з сьогоднішніми примітивними підходами до політики, економіки, управління. Все потрібно міняти, ставити на професійні рейки. І ніяка допомога з боку не допоможе нам, оскільки треба вчитися жити своїм розумом, а не слідувати інструкціями з боку. Знайдемо своє місце в сучасній історії – буде держава Україна, заграємося в популізм, підемо з легкої, але невірною дорогою – погубимо свою державу.

Економіка основа всього

Скільки б прапорів ми ні вивішували, скільки б не співали гімнів, бути чи не бути Україні – вирішує економіка. Новітня історія України – згортання економічних процесів, згортання кооперації і взаємодії з Росією. Але чи вигідно це українцям? Якщо вони за багато речей платять більше, ніж росіяни, а отримують за свою роботу менше. Якщо країна – банкрут, то хто з нею буде вважатися, хто її захистить, чи потрібна вона своїм громадянам?

Ми повинні запустити політичний процес ефективного управління економікою, соціальною сферою, державою. Це питання української незалежності і державного суверенітету. Нинішня влада не могла нічого вдіяти у тарифній і соціальної політики, вакцинації населення і оборонної стратегії. А основа фіаско – в повному нерозумінні економічних і соціальних процесів в країні. Реальний аналіз підміняється політичними штампами і полюванням на відьом.

ЗМІ, які чесно аналізують ситуацію, закриваються, а політики, журналісти і експерти, які говорять правду про реальний стан справ, переслідуються. Але ж про що говорять ті, кого репресують? Влада керує неефективно, країні, народу, державі ця влада приносить одні збитки. Ось ми і повинні навчитися господарювати у себе в країні, а не запускати в наше господарство шахраїв і пройдисвітів.

Ось мій рецепт відповіді на виклики, про які говорить Володимир Путін. Ми повинні ділом довести спроможність своєї країни. Спроможність економічну, правову, політичну. І тут немає нічого нового. Кожне незалежна держава має щодня доводити свою спроможність, і доводити вагомо, а не популістськими заявами і демаршами.

Ми повинні запропонувати таку картину майбутнього нашої країни, при якій воно буде привабливим для представників усіх націй, всіх етнічних груп, що проживають на території України. Зробити так, щоб людям не довелося вибирати між країною і своїми невід’ємними цінностями: мовою, релігією, культурою; зробити країну успішною. І я впевнений, що саме цей рецепт виведе Україну з глухого кута, в який завела нашу країну непрофесійна влада останніх років, що діє під очевидним зовнішнім, західним управлінням і контролем.

Історична єдність росіян і українців, більш ніж тисячолітня спільна історія заклали міцний фундамент успішного майбутнього українців і росіян.

Віктор Медведчук,

Голова Політради партії

«Опозіційна платформа – За життя»

Джерело: Народна Правда
загрузка...