Є два типи інформації.
Одна ніколи і нікому не буде відома ні за яких обставин. Як правило, належить вона або одній людині повністю і йде в небуття разом з нею, або щось знає група людей (кожен в курсі тільки якоїсь своєї частини) і така інформація теж майже ніколи не буде зведена в єдину картину, щоб з’явиться публіці в її цілісному варіанті.
Друга – або відразу ж, або згодом обов’язково стає надбанням широкої громадськості. Якою б секретною на перший погляд вона не здавалася. Про це потім говорять, смакують подробиці, жваво обговорюють деталі, критикують або підтримують фігурантів. Інша справа тут – наскільки ця інформація буде правдивою, наскільки точно вона відповідатиме дійсності!
Є цікавий вислів: “Що б ти сам про себе не говорив – все одно інші розкажуть цікавіше”. Правдивість інформації – ось що завжди і всюди ключове. А хто ж краще знає про ту чи іншу подію? Звичайно ж – сам фігурант. Перша особа! Саме вона знає все досконально і може пояснити точно, чому подія виглядала так, а не інакше. Перша особа, будучи максимально в матеріалі, майже стовідсотково вловить навіть те, кому вигідно було (і чому) подати певну подію в спотвореному вигляді…
Отже, про правду і брехню в інформаційному просторі США. І про те, як правильно, на мій погляд, протистояти брехні (не тільки в США).
Під удар у нас, як правило, потрапляють публічні особи. Люди, які на виду і на слуху. Нерідко вони “переходять дорогу” тим, хто дуже в цьому не зацікавлений. Ось тут і починається.
У США, як і в більшості західних країн, ЗМІ шукають сенсацію, часто не забираючись у глибину питання. Серйозні ж журналісти або імениті ЗМІ – вони однаково акуратні навіть у пошуках сенсацій, бо їхня репутація для них дуже цінна, і вони можуть сильно впасти, якщо раптом виникне якийсь скандал. Буває, що ЗМІ щось надрукує, а потім випливе брехня. Так, ЗМІ можуть потім щось виправити або дати спростування, але все одно їм репутаційно це дуже дорого коштуватиме. Взагалі, дуже багато залежить від того, хто пише, про кого пише і що саме пише.
З мого особистого досвіду, з досвіду моїх клієнтів, колег і друзів, я скажу так: коли журналісти звертаються за коментарем або уточненням інформації – їм завжди потрібно відповідати. Якщо якась інформація не пов’язана з офіційною сферою, державними питаннями, де вже потрібна присутність, наприклад, юристів тощо, то з журналістами потрібно комунікувати максимально.
Одна з помилок, яку свого часу зробив особисто я – не завжди я йшов із журналістами на контакт. Пам’ятаю, одного разу до мене звернулися журналісти з доволі цікавого питання, а я утримався і зреагував уже дещо пізніше. Тому, коли до Вас звертається журналіст і каже, що планує писати про Вас статтю або йому цікава якась тема, пов’язана з Вами, то в переважній більшості випадків потрібно йти на контакт. Це доведено практикою. Люди, які мають хороших піарників-представників (це, до речі, у США дуже дорого), можуть контактувати з медіа через них. Але, якщо людина сама відносно грамотна, у неї є можливість із кимось із фахівців порадитися, то з журналістами їй набагато вигідніше йти на контакт, ніж мовчати й уникати цього. Єдиний негатив тут у тому, що щойно людина реагує на тему, то вона дає більше легітимності підсумковій статті на цю тему. Якщо стаття слабка, а автор – ніхто і звати його ніяк, то тут потрібно вже дивитися за ситуацією. Є окремі випадки, коли пишуть просто дику маячню, що буде для Вас низько на неї реагувати. Але, якщо це – не маячня, якщо пише не якийсь “лівий” блогер чи якийсь незрозумілий автор відверті нісенітниці, то потрібно реагувати обов’язково.
Якщо щось не правильне написано, потрібно робити чітке коригування. Якщо Ваші відповіді раптом не повні або не всі, якщо розмитий контекст, то потрібно реагувати і коригувати таку публікацію. Я вже не раз розповідав про те, як у США важко судитися з журналістами. Але, у нас можна вимагати коригування. Можна зробити так, як одного разу зробив я: на одну з публікацій про мене, яка була цілковитою маячнею, я відповів своєю публікацією. Розмістив я її тоді в, мабуть, найсильнішому виданні у нас у країні – The Wall Street Journal. Я не збирався себе підносити, на когось чи на щось скаржитися. Я просто хотів логічно пояснити, що те, що написано було про мене – повна маячня і відверта брехня.
Часто про мене писали без доказів, багато чого було “притягнуто за вуха”. Були свого часу люди, які писали все, тільки б знайти сенсацію: про якісь нібито мої справи незрозумілі з одним із губернаторів США, про якісь нібито мої контакти з Манафортом тощо. Досвідчені серйозні журналісти, з якими я зустрічався і обговорював ці публікації, не знаходили в них ні історії питання, ні доказів, ні стандартів, ні фактів. Усе базувалося або на якихось припущеннях авторів, або на якихось особистих висновках тих горе-журналістів, а ось доказів не було взагалі.
Я якось уже розповідав про деяких із таких писак, про звіт McClatchy, про окремі явно проплачені публікації. Писали всяке про мене свого часу і такий собі Кевін Голл, і така собі Анжела Гарт. Це, як приклад.
Хочу кілька слів сказати про цю Харт. Її стаття, де я згадувався, з’явилася влітку 2018-го року. Я потім залучив до розслідування дуже респектабельну компанію. Ця Харт була в дикій паніці. У підсумку вона сказала, що свою ж статтю вона не писала. Абсурд! Адже там стоїть її ім’я, це була її стаття. Ось так вона намагалася тоді відмазатися. У цій статті було порушено всі правила журналістики. Допускаю, що вони просто отримали гроші за цю публікацію і просто поставили туди її ім’я, як автора. Ось такі в нас ситуації трапляються.
Так, у нас є в ЗМІ мерзотники. Не журналісти, а саме низькопробні безхребетні писаки. Ті, хто потім тікає і ховається від того, про кого вони написали…
Якщо звинувачення дуже чітке і це чиста неправда, то, я гадаю, ефективніше буде фокусуватися на своїй правоті й доводити фактами, що такого не було і це все – наклеп. Якщо це просто якесь каламутне обливання брудом, без чітких фактів, а тільки якісь припущення без аргументів, то потрібно публічно показати, що журналіст погано зробив свою роботу: не зв’язався з тим, про кого він пише, не уточнив деталі, не прояснив для себе ситуацію, нічого не перевірив.
Якщо Вас хочуть зачепити і просто налити на Вас бруду, то, як правило, вишукують що завгодно. Пишуть таке, що ні на одну голову не налазить. Усе це від того, що деякі “журналісти” – просто не дуже розумні люди і пишуть про те, про що поняття не мають, не обтяжуючи себе бажанням зв’язатися з фігурантами їхніх публікацій.
Як боротися, коли Вас оббрехали? Судитися у США – дуже важко. По-перше, Ви ніби даєте друге життя будь-якій статті. По-друге, сам процес дуже дорогий. Він – дико дорогий. Воювати щодо якоїсь статті у США – це може легко коштувати Вам 2 чи 3 мільйони доларів (а може – і в 10 разів більше, залежно від того, хто написав, що написав і куди саме). Судитися в нас – це для дуже багатих людей. По-третє, карти не на Вашому боці, як публічної фігури (навіть якщо Ви багато в чому і праві). По-четверте, довести, що хтось написав про Вас щось спеціально, навмисне бажаючи завдати шкоди Вашій репутації, – вкрай і вкрай складно. Журналіст тут може сказати, мовляв, він не знав подробиць, його неправильно інформували, заплутали спеціально тощо. Бо документально (!) довести, що він знав правду, а брехню написав навмисне, або знайти документ, що йому заплатили за його брехню – майже нереально.
Не в усіх, як це в мене, наприклад, виходить писати в Newsweek, WSJ чи USA Today. Не в кожного є можливість і вміння писати. Але, і мовчати – не вихід. Потрібно тоді знаходити людей – хороших піарників, консультантів, які допоможуть не опинитися в тіні, щоб у підсумку через мовчання на Вас не повісили всілякі небилиці або ситуації, яких ніколи не було і бути не могло.
Ховатися – не вихід. Ховаються ті, хто нічого не може сказати або їм нічого сказати. А раз сказати нічого, то це перша і найяскравіша ознака того, що людина відчуває свою невпевненість або ж провину за те, що сталося.
Юрій Ванетик, адвокат, політичний стратег і член Ради директорів міжнародного правозахисного агентства WEST SUPPORT (США)
